User Rating: 0 / 5

Star InactiveStar InactiveStar InactiveStar InactiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

 

Серце у її грудях дико гупотіло. Вона бігла закрученими сходами Вежі. У голові крутилась ляклива думка.

 «Вони тут»

Сил добратись не вистачило, дівчинка впала, закрила очі, але не витримала, спогади, немов марево оповили розум. Все ж піднявшись, вона побігла далі, залітаючи крізь прочинені двері прикрашені прозорими квітами у вигляді соняшників.

- Сестро! Я бачила… - на обличчя налився страх, - бачила, як Мертві одягали на свої мерзенні кістки шкіру… вбитих, ними людей…

- Не дури! – дівчина кинула збентежений погляд, - Мертвим немає входу в місто, ось вже, як тридцять років. Нема і не буде!

- Я бачила у будинку Доліборів. Вони їх вбили – у кутиках її очей проблиснуло кілька сльозинок, - троє Мертвих. Один вже носив шкіру. Він зняв обличчя і в дірках для очей горіло фіолетове полум’я.

- Вони тебе помітили?- вона відклала книгу, яку тримала в руках .

- Мабуть ні. Не знаю!

- Якщо не брешеш, то ти дурне дівчисько. Ти ж ходила туди в білому капелюсі? – сестра підійшла до вікна потягнувши за собою голубий шлейф від сукні, не побачивши, як дівча кивнуло, - Поки мене не буде напишеш анонімного листа до капітана Стражів, не забудь прикріпити білу стрічку.

- Що писати-то? – страх трохи відпустив дівчину.

- Попроси оголосити містера і місіс Долібор безвісти зниклими.

- А ти куди?

- Прогуляюсь. Іди до себе і носа нікуди не потикай!

Дана Ярва із вищого чину Білих Відьом зняла свій гостроверхий капелюх, що означав приналежність до ордену. Від цього її сріблясте волосся променями лягло до пояса. Легким доторком пальчиків до плеча, сукня Відьми замерехтіла білявим світлом, нитки перемінювались з голубуватих на грубі коричневі, довгий шлейф розплівся і зник.

*   *   *

Друга вежа тягнулась до вершечка головної, сонце ковзалось по її дзеркальній кладці, що колись виткала перша голова Білих. Вона внесла в орден цю білосніжну пишність. Серед льодовитих зал в сукні такого брудного кольору, Дана виділялась. Молоденькі відьмочки зліталися в кучки і навмисно кидали їй в лице смішок. Вони самі кілька років назад звільнились від поношених сукенок більше схожих на ганчір’я.

Біля прозорих воріт, виплетених вигадливими завитками, скупчились ще молодші дівчатка по років п’ять чи шість. Сьогодні ввечері вони дадуть клятву і навіки пов’яжуть своє життя з служінням Великій Твориці. Дана непомітно прошмигнула крізь юрбу захоплених малеч. Їхні сяйливі очі пробудили в ній спогади свого першого дня.

Вперше Відьма стояла тут в чотири роки. Її разом із братом забрали з дитячого будинку в західній частині острова, де живуть більшість Ном – тих, хто не бачить і не відчуває магічних ниток. З того часу життя юної відьми робили таким прекрасним та водночас впихали «праведні» істини Білих: всесущим добром є Велика Твориця, їй треба служити, її треба восхваляти, а Номи і Мертві – зло від якого відвернулась, навіть та, що зіткала світ.

Загорнута в марево спогадів, Дана цокотіла підборами зелених туфель по рівно зітканій бруківці, що змією повзла між цегляних будинків. Визирали Велетові гори, а перед ними синій дах маєтку Доліборів. Ще навіть не ступивши на поріг дівчина насторожилась, погнуті ворота лежали на землі. Двері відчинені й ніби цілі, але зламаний замок. В середині приголомшлива картина, прямо перед сходами неохайно поляпані й виведені, немовби пензлем працював дурень - художник, сліди крові та згустки нутрощів. Прислуга, в особі двох служниць і дворецького, повністю вирізана, комусь відрубали голову, комусь просто перерізали горло.

«Вони завжди так вбивають»

Пригадався  урок історії де розповідали про Мертвих. Від металевого запаху крові та не живих тіл її знудило. Відьма затулила рот рукою, не даючи, як їй здавалось, тому постидному вирватись назовні. В неї підкосились ноги, вона гепнулась на не такий вже й вишуканий синій килим. Глухий звук відбився від завмерлих стін. Служниця з перерізаним горлом ривками повернула голову, встромившись в неї змертвілими очима. Мертва хотіла щось сказати, вирвалось лишень якесь «Гаа…п…по…ооо», певно вона не зможе наловчитись говорити з пошкодженим горлом.

Пронизливий вереск пройшовся в повітрі. Дана вистрибнула з будинку на четвереньках, трохи випроставшись, вона щодуху помчала геть. Лиш згодом Відьма простягла руку, спереду проблиснули сірі нитки, вони сплелися в коло через яке вона пройшла і зникла.

*   *   *

У Вежі, за столиком серед невеличкої кімнати сиділа дванадцятирічна Рита. Дівча акуратно виводило перовою ручкою букву за буквою. Закінчивши, її худощаві пальчики прудко складали паперовий літачок, вклавши всередину тоненьку білу стрічку. Вона намалювала на ньому кружечок зі стрілкою всередині та написала під ним дві великі літери «СВ», ту ж мить позначки розчинилися в папері. Замахнувшись рукою, Рита випустила літачок через прочинене вікно.

Він летів. Його розпахнуті крила різали невидимий вітер, а тільце оминало такі самі літаючі листи. Літачок швидко пролітав акуратно розставлені, будиночки виткані оранжевою цеглою з яскравими дахами. Коли по курсу завиднілась Сіра Вежа, він стрімко набрав висоту, прорвавшись через прочинену квартирку. Літачок здійснив посадку на столі капітана Стражів.

- Лист! Новий лист! – каркав ворон, сидівший на спинці стільця.

- Добре, - відповів широкоплечий чоловік з посивівшою бородою, через яку пробивались худенькі чорні пасма.

- Біла стрічка!

- Аа… Щоб їх. Відьми.

Головний Стражник Лука Гакрон вмостився на жорсткий стілець розгортаючи літачок. Його карі очі пробігли по двом рядкам.

- Точно не Голова Білих черкнула, - він витяг з кишені цигарку, запалив її та добряче затягнувся, випускаючи тугу хмару диму, - поважні Білі на люд чесний чхати хотіли. Та чого вчепились в стареньких? Ще не всі гроші з них витягли? Вони ж просто втекли від них!

- КАР! Смеррдить! Смеррдючий карпітан!

- Замовкни! Дурна пташко!

Він кинув цигарку до попільниці. Вхопивши листа вийшов з кабінету гримнувши дерев’яними дверима, вони затряслись, а ворон змахнув атласно – чорними крилами  і каркав у слід.

Важким кроком Лука пройшов порожнім коридором. В голові пролетіли думки.

«Щоб їх Чугр вхопив! Тільки старих шукай. Як посміховиська, що напялили дорогі костюми»

Минувши сходи, чоловікові трапилось декілька Стражників. Вони витяглись струнами перед ним, ліву руку стиснуту кулаком завели за спину, а праву, розкритою долонею стукнули об протилежне плече і швидко відставили. Капітан лиш слабо кивнув в їх сторону.

В кінці цього коридору, де стіни, підлога і стеля викладені чорним каменем, були двері з табличкою «СПОВІСНИК». Лука зайшов до середини. Покрутивши головою, він знайшов рудий затилок молодого хлопця, захований серед стосів жовтого, місцями пом’ятого паперу.

- Дамир!

- Так сер, - низенький хлопець виринув із завалів та підбіг до чоловіка.

- Розмісти, - він втулив йому листа прямо в груди, - зараз же!

- Так сер!

- І приведися до ладу. Піджак одягни хоча б.

- Жарко.

- Одягни.

- Так, сер.

Лука вже давно жив з палаючою потворою ненависті і все частіше вона спалювала його самого. Сіра Вежа – лише зграйка Ном над якими зжалились в честь пам’яті Сірому столітті, а всі вони потомки знатних сімей, чиновників або героїв. Ніби з великої поваги їх не витурили за межу міста чи взагалі з острову.  Скоро пройде пів нового циклу, а до Стражів так ніхто і не вступив, позаминулого прийняли тільки одного хлопчину, і то з наполяганням пана Гакрона. Дамиру доручили відповідати за «Сповісник» та возитись з деякими (не орденовими) паперами. 

Йому подобався рудоволосий малий, що ламав звичну систему побудовану ткальцями. Після тридцятирічної війни «живих і мертвих» укладалися нові закони, поміж них знайшлося місце жорсткому табу для Відьмаків та Чаклунок. Білі проголошені подобою Твориці вважали, що жінка не може ткати жовтими нитками, а чоловік не має права творити чи мати причетність до тіла і розуму, як Червоний Чаклун Дамир. Таких в кращому випадку лишали здатності ткати, в іншому - вбивали. Хлопцю звезло попасти під прихильність капітана, який випрохав процедуру обрізання душі (що не давала точних гарантій, та про це мало хто знав).

 

*   *   *

Більше трьох годин тому, Керид у компанії двох Мертвих, ступив на землі Дакоми з півночі де розлігся хребет Велетових гір. Їх підніжжя обперізувала смуга червоних сосен, за ними обов’язково мало бути невеличке поселення Ном, так показувала карта захована до кишені Керидового плаща. Віяв холодний вітер. Мертві цього не відчували, але верхів’я сосен гойдало. Вони то зустрічались, то віддалялись.

Керид ішов швидко, за ним трохи відстаючи, плентались Софія і Лівей. Крок Мертвого зупинився, він закляк серед тонких червоних стовбурів. Йому в спину врізалась Софія, що теревенила з низеньким Мертвим. Вона виглянула і теж заклякла.

- Чого зупинились? Що там?

Лівей вийшов вперед них, одна його кістяна нога зачепилась за вилізлий корінець. Від легкості мертвого тіла він зробив декілька сальто і зупинився навпроти Духа Вихруля. Дух розкинувши своє мохнате тіло спав. Чим більше той засинав, тим більше стихав вітер.

- Обережно, - шепнула Софія хлопцю, який піднімався.

Випроставшись він оглянув потвору зарослу чорною шерстю зі свинячим тілом і чотирма кігтистими руками. Його згорнуті кажанячі крила прикривали спину. Лівей не обертаючись ступав назад, він знову перечепився, на цей раз розбудивши Духа.

Ті двоє вхопили проблиск янтарних очей перед тим, як Лівея захопив чорний вихор. Дерева навколо вихилялись страшним танком. Софія тримаючись за стовбур, відгорнула накидку на спідниці, серед усіх начеплених там ножів вона вийняла освячений, збираючись кинути у вихор. Її зупинив Керид, тримаючи руку з ножем.

Вітер потроху стихав, Дух всміхався до хлопця і той здається також. Нижня частина свинячого тіла все ще крутилася вітром. Лівей наставив свої кулаки, що перейняли червоне сяйво його очниць. Відірвавшись від землі, правою рукою він заїхав по голові, ліва вдарила в груди. Дух замахнувся однією з чотирьох рук, але її перехопив хлопець.  Він міцно стис мохнату плоть не бажаючи відпускати. Лівей повернувся всім кістяком, наносячи удар з ноги. Дякуючи диво-напою Ісхісу, що подарував колосальну силу стало можливим відкинути Духа і відірвати ту руку.

Тепер Керид відпустив Софію. Вона кинула освяченого ножа у вихор закривший Вихруля. Дух зник, на тому місці лежав закривавлений ніж.

- Я хочу, щоб Пустий зробив з цього Ісхіс, хочу його вітрову силу, - низенький хлопець простягнув руку.

- Цього достатньо, - Керид відрізав від неї великий палець, - а зараз швидко ходімо, було багато шуму.

Ніби якась сила стояла на боці Мертвих, бо через якійсь кілометр вони натрапили на цілий маєток для переодягання. Без охорони, навіть без надійних замків. Лівей разом з тою силою отриманою від Духа Птіла, однією рукою вирвав головні ворота. Мешканці сполохались, вони закривали двері, вікна, заставляли їх речами, намагалися сховатись. Доволі складний дверний замок легко піддався пальцям – відмичкам Керида. Всередині Мертвих зустріли двоє озброєних чоловіків.

  Софія не гаяла часу на ці бійки, вона непомітно прослизнула далі. Поблукавши довгими коридорами, завішеними портретами вельмож, заставленими дорогими вазами з білого кришталю, жінка зраділа, що це будуть саме вони. Одягати шкіру простих робочих не так приємно, як багатіїв. Вона сама прожила всі тридцять два роки, працюючи в пекарні, поки її не вбили Білі, забираючи маленького семирічного сина.

 В секунду з дверей вибігла служниця, Софія перекинула її на підлогу здавлюючи рота, щоб та не верещала.

- Не брикайся… Не брикайся і я нічого тобі не зроблю.

Дівчина заглянула в очі яких не було, тільки слабке сине мерехтіння душі. Від жаху вона несамовито закричала, відкидаючи з силою Мертву, та влетіла в стіну. Швидко оговтавшись, Софія побігла за нею, дістаючи сріблявий кинджал.

- Вибач…

Вона перерізала їй горло. Вхопивши за комір потягла тіло до низу.

Керид з Лівеєм давно закінчили возитись з чоловіками. Одного геть розплющило нестримними кулаками Ісхісу з Птіла.

- Ви тут цілу криваву річку розлили, - жінка намагалась зобразити відразу.

- Ніби вперше. Щось цікаве знайшла? – відізвався Лівей, розсівшись на підлозі.

- Тільки її.

Софія відпустила комірець. Тіло служниці камінням рухнуло донизу. Зараз всередині дівчини вирувала руйнівна буря болю. Вона померла, стікаючи кров’ю. Свідомість від шоку власної смерті, покинула її, а душа ні. Бо не існує в цьому світі місця для упокоєння душі, тому всі хто помирають, не маючи аркуша погребіння, з яким Чорна Відьма залюбки розпустить твоє тіло на нитки, залишаються у своєму тілі догнивати останні моменти.

Душа – незнищенна сила, згусток рідкісних золотих ниток, вирваних з тіла Твориці. Вона народжується в живому і продовжує жити в іншому живому, поки тіло її остаточно не зникне і так до нескінчення.

- Будеш одягати її? – поцікавився Керид, хоча здається він знав відповідь.

- Ні. Тут мають бути господарі. Я відчуваю сморід їх пітливих тіл.

- Нема! Беремо те що є та ідемо, - у Лівея прокинулась нетерплячка.

- Ні! Не їх. Я знайду.

Софія дійсно відчувала чиюсь присутність. Тільки де? Порожня вітальня по якій гуляв вітер і троє вбитих. Вона підійшла до стінки за сходами. Постукала по ній декілька разів, потім збоку. Звук інший, зовсім. Потайний хід. Намацати щось голими кістками було важко. Щось, що б пустило в середину, такого вона не знайшла . Туди підійшов Керид, відштовхнувши її в сторону.

- Я знаю.

Він непорушно стояв, розглядаючи все довкола, поки не розвернувся і не попрямував до сходів. Його кісточки пальців пробіглись по перилам і зупинились в низу на вирізаній троянді. Керид прокрутив її за годинниковою стрілкою, щось клацнуло, на тому і все, трохи поміркувавши, він натиснув на неї. Та стіна висунулась вперед.

- Чудово! - Лівей першим відсунув її і натрапив на двері.

- Тепер я точно чую. Троє, там троє.

Всередині непроглядно темно, та не для очей Мертвих. У куточку сиділо двоє дорого вбраних старих. Спереду служниця наставляла на них ніж. Керид ступив за поріг. Він присів біля неї, ледве не торкаючись своїм чолом до її, прошипів в зареване обличчя.

- Цею фігнею ти мені нічого не зробиш. Я ВЖЕ мертвий.

Служниця відступила назад і побігла із заховку. Керид пішов вслід за нею. Він відкинув вбік розщебнутий плащ, діставши з внутрішньої кишені двадцяти сантиметрову сокиру, яка від прокручування в його руках стала в три рази більшою. Було достатньо лишень одного замаху щоб голова служниці відлетіла.

- Навіщо? Вона ж…

- Вона кинула своїх господарів Софіє, от і кара. Беріть одягайте старих, а я того що там лежить.

Від жаху леді впала без тями, її чоловік безперестанно благав.

- Прошу не треба, забирайте все що хочете, облиште нас, прошу, хоча б дружину, прошу…

- Мені це теж не в радість, старий, - сказав Лівей, перерізаючи йому горло.

Софія зробила теж із старою. Вони витягли тіла з потайної кімнати і стали різати їх. Розрізали руки, ноги, засовували всередину кістляві долоні нащупували кістки, ламали і висовували. На те місце вставляти свої. Процес доволі складний. Спочатку одягалась Софія, Мертвий допомагав. Він вставляв хребет, ключиці, лопатки, допомагав з тазовими кістками, щоб стати рівно, далі діло пішло швидко. Для черепа достатньо було зняти скальп та надіти на себе немов шапку і запхати очі до очниць. От з нутрощами була проблема. Вони Мертвим не були потрібні, тільки для загальної картини довелось з ними повозитись.

Керид наловчився робити це сам. Він не переймався нічим іншим крім того, як акуратно всунутись в шкіряний костюм. Тільки шкіра і трохи м’язової тканини.

- Ви робите це неправильно. Витрачається багато часу, - промовив чоловік, оглядаючи їх переодягання.

- Капець, ну ти й справді крутяк. Недарма Пустий так тебе любить.

Софія, коли приєдналась до формування загону повстанців, була здивована наскільки близько Керид, який став мертвим приблизно років п’ятдесят назад, спілкувався з їх лідером. Які ж таланти чи скоріш таємниці приховував цей непробивний, сталевий чоловік?

- Я б сказав довіряє, - він натягнув свій незмінний циліндр на облисівше чоло нового вбрання, - Лівей поквапся, мало часу.

- Вже майже все.

- Ви полили їх Чугровим Ісхісом?

- А? – низенький зупинився, осмислюючи слова, - забув.

- Ви малі діти? Треба щоб Чугр зжер їх душі. Тупоголові.

- Вибач, секунда і все зробимо.

Керида затрясло, він злився та скоро це пройде, бо далі все піде за планом. Результат якого мав дуже високу ціну та незрівнянніший приз – голову Августи Бромири, верховної  Білої Відьми.

Будинок залила тиша. Щось непокоїло його, занадто легко вони потрапили в середину, хоч би боком не вилізло. Пальці обрамлені в шкіру полізли до обличчя, нігтем він відколупав кусок за вухом і потягнув доверху все обличчя, забрав і очі. Такий собі одяг до безумства незручний, кожна частинка заважала – вона чужа. У шкірі відчуття притуплялись та тільки він звільнив череп, помітив присутність чогось живого. Дуже близько, здається  на самому порозі. Воно до всрачки боялось, це викликало посмішку. Керид би посміхнувся, розтягнув губи по самі вуха та в припадку зареготав, якщо було б чим.

За ними точно стежать, значить скоро знову перевдягатись.

Вони попрямували на південь до центру міста. Там на них чекав таємний інформатор.

*   *   *

Головна вулиця Дакоми розлилась мов доволі широченька річка, що розповзлась по бокам на десяток струмочків. Її обрамили в незвідану кількість зелено-квіткових гірлянд, вони зачеплювались з одного будинку на інший, нависаючи над прохожими, святковою аркою. Острів готувався до літнього фестивалю Жовтих Чаклунів. Кожного циклу їх проводилось чотири.

Чоботи двох Чаклунів розмірено ступали на великі пластини з чорного каменю. До аптечної лавки прямував Вітаслав Каєн зі своїм другом Оримом Ярва.

- Я кохаю тебе так, як нескінченно живе душа, - срібноволосий хлопець давився сміхом, - а я не знав, що ти такий романтик Вітаславе!

- Ти…Звідки…Де почув? – обличчя кремезного хлопчини налилось червоним.

- В той самий вечір. Я до сестри хотів навідатись привітати з прийомом до Вищого Чину. А  тут така картина. Я за кущиками і сховався. Та і Дана ще розповідала.

- Ну? І що говорила?

- Та нічого особливого, просто до нестями шарілася. Ти ніби хлопець крутий, як перш тебе побачив, думав дівок багато маєш, а ти все за Даною бігаєш. Мені  тебе шкода, - він глибоко видихнув подивившись вгору.

- Себе пошкодуй краще. Я записав тебе на підвищення рангу.

- Здурів! Мене ж там заб’ють!

- Якщо добре постараєшся, то ні.

- Не рівняй мене з собою, я не ти - Полум’яний король!

Орим злісно зиркнув на друга. Він прудко розвернувся, зачепивши плечем якогось чоловіка, від чого той добряче шатнувся.

- Вибачте, пане…Долібор?

- А? Нічого, нічого.

- Як ви пане? Наш голова хотів би з вами побачитись, - чорнявий хлопець трохи промовчав і додав, - на рахунок пожертв.

Вітаслав з усією люб’язністю хотів простягнути руку для привітання, але його зупинила явна знервованість чоловіка.

- Звичайно, зустрінемось. А тепер вибачте нам пора.

Здавалось, що містер Долібор став набагато нижчим, та і невпинно балакуча старенька стояла надто тихо.

«Дивно»

Всередині Вітаслава, гризся маленький монстр сумнівів та якесь таємниче передчуття. Колись голова Жовтих сказав йому, ще юному солдату: «твоє серце ніколи не бреше, а якщо бреше то це скоріш голова». Сьогодні вистачило лиш миті, щоб серце перейняло ту брехливість.

З аптечної лавки віяло травами в домішку з чимось свіжо-чистим, воно до чихотки щикотало ніс. Таке ж, трохи схоже, завжди відчувалось від Якова Лі – головного Жовтого. Мало хто, навіть з Чаклунів, знав про глибоку рану під його серцем. Два дні Червоні цілительки намагались зіткати його до купи. То було вже більше п’яти років назад, останнє повстання Мертвих вдало придушили  навіть без великих втрат, завдяки незламному Жовтому Чарівнику. Для молодого Вітаслава, він був героєм. Хлопець зі всіх сил старався стати краще, сильніше і вибити визнання найкращого Чаклуна за всю історію Дакоми. Він це зробив, ставши його правою рукою, ось чому похід за пакунком ліків завжди випадав йому.

  Перед дверима до лавки зіткався новий Сповісник. Орим кинув на нього крихту погляду, цього вистачило. Він схопив Вітаслава, зупиняючи. Губи хлопця пошепки озвучили написане: «Зниклі безвісти: Крут Долібор, Орла Долібор» над строгими літерами було два обличчя.

- Поки не пізно треба за ними.

- Знайди їх. Відсліди шлях по якому вони ішли Ориме.

- Не можу, я такого тільки вчився, і мені треба якась річ, і тут чорний камінь замість землі

- Чугр би тебе забрав! Він тебе плечем торкнувся, хоч одну нитку залишив. Знаєш тут нема нікого іншого, щоб це зробити.  Перестань бути таким слабаком, бо я сам викину тебе з ордену.

- Не хочу... якщо піде щось не так – не кричи потім.

Близнюків Ярва купили у сирітському будинку, збудованого у першій житловій зоні, для Ном у кишенях яких водились гроші. Ця зона умовний чорний ринок. Обхід грошей тут більший в разів два – три ніж в самому центрі Дакоми. Основний дохід від таких сирітських будинків, де купляли маленьких відьм з чаклунами. Угоди виконувались без прямого контакту, показували тільки інформаційні картки відповідним людям з ордену, вони і визначали ціну з якою потім торгувалися управляючі будинком. Достатньо було записувати бажані цифри на зворотньому боці картки. Дану купили на п’ятсот золотих ксас дорожче, вона представлялась гарненькою Білою Відьмочкою з на порядок сильнішою душею ніж брат. Орим всього лиш земляний чаклун, його взяли за дві тисячі золотих ксас.

Стихійників із землиним елементом досить багато та всі вони шановані ткальці. В той злий час коли вирувала війна, саме вони зіткали Дакому, що стала осередком магії і породила чотири ордени.

Умілі Чаклуни мали перевогу над тими, хто лиш керував земними нитками. Один з таких обдарованих винайшов переплетіння ниток за яким можна відслідити окрему людину. Цього і намагалися навчити Орима. По пройденню цілого місяця щось стало виходити та слабохарактерний хлопець закину все, не дійшовши до кінця. Але прямо зараз він всяко проклинав себе. Ситуація не збирається зважати на його обставини.

Якби не Вітаслав, витягнувший з нього залишкову нитку, та добряче не нагиркавши. Хлопець просто би втік від зваленої ноші.

Нитку Орим розділив на двоє та обвязав навколо запясть. Хлопці зайшли в якись завулок, там він і почав ткати. Опустився на коліна, притис руки до землі та з кінчика кожного пальця випустив по коричневій ниточці. Кожна з них пірнула в землю, слабке сяйво зникло, хлопець просидів ще з секудну, відкрив свої ясно – зелені очі та легко кивнув. Його тоненькі губи вигнулись шаленою дугою.

- Все? – спитав Вітаслав.

- Я бачу, бачу куди вони пішли, бачуу!

Здалось, що ось – ось і Орим застрибає, немов мале дитя, яке зробило капость і не попалось.

- Телепень.

*   *   *

Сьогодні було одне із небагатьох глибоких потрясінь у житті Дани. Вона ніколи не бачила такої різні. Уже навіть перебуваючи в кімнаті, скрижанілі руки мимоволі здригались. Впавши на ліжко, дівчина занурилась під ковдру, закрила очі, бачила їх мертві тіла.

«але вони не були занадто мертвими»

Маленька Рита споглядала набагато більше. То чому їй не так лячно, чому вона не кричала так, як це хоче зробити Дана?

Відьма лежала б до самого світанку, якби не скріботіння чогось всередині. Вона пішла у Верхню Веж,у прохаючи аудієнції Августи Бромири. Русява помічниця у дверях всякими способами відмахувалась і млямлила про зайнятість голови. Дана прудко обійшла її.

Там в середині обідне сонце грайливо стрибало по натертим стінам та підлозі. Геть збоку причаївшись, як хижак, сиділа ВОНА. Задумливо черкала чорнилами, не відриваючи погляд своїх сірих очей, спитала:

- Чого тобі, Дана Ярва?

- Пані, в місто пройшли Мертві. Моя підопічна була свідком, її слова правдиві, я присягаюсь!

- Що ти робила?

- У Стражів є лист, але там не сказано про них. Він анонімний.

- Добре, це все?

- Все?

Вона здивовано розтягнула це слово, не на таку рівнодушну реакцію були очікування. Августа підвела очі, виглядало так, ніби на тебе зиркає з під лоба голодна тварюка.

- Аа… ні. Мертві вбили містера і місіс Долібор. Більш всього вони їх…одягли.

Дівчина продовжила, і останнє слово далось особливо тяжко і здавалось абсурдним.

- Як прикро. Велика втрата ще й перед святом. Не хвилюйся мила я розберусь. Стражі про все подбають не думаю, що на жоатому фестивалі щось трапиться. Іди до себе заспокойся, відпочинь.

Відьма поклонилась і вийшла, її губи стислись в тонку лінію, а чоло розділилося зморшками. В груди билося  розуміння того, що ти нічого не зробиш, бо ти лиш нещодавно прийнята третя радниця.

В тих щойно покинутих стінах знову стояло дві Відьми. Права рука Августи  нерухомо вдивлялась у вершечки Велетових гір і не бажала починати розмову.

- Любина, ти чула?

У відповідь кивок.

- Це знову почалось, та ні, воно навіть не закінчувалось. Такий невдалий час вони вибрали. Чується до мене ідуть,  можливо, сьогодні у нас будуть гості.

- Чому ви нічого не сказали Дані?

- Вона надто наївна, переймається своєю справедливістю. Її немає, тільки те, що добре всім і добре мені.

- Розмістити охорону?

-   Коли вони зайшли так далеко, то я зустріну їх одна.

*   *   *

 

  Відправивши Софію з Лівеєм у місто, Мертвий виловив якогось Стражника і знову перевдягнувся. З капелюхом прийшлось розпрощатись і це його дратувало. Він хвацько маскував таємницю. Так неакуратно проломлений череп від чого з часом пішли тріщини, і погубились деякі зуби. Керид мав іти на місце їх зустрічі, в закриту ферму за високими міськими будинками, але ноги памятали дещо інше – дорогу додому.

Там біля ганку на лаві сиділа зімята, як бубка ізюму, стара. Він просто стояв і дивився на неї, а вона на нього, його красуня – донечка Іларі.

- Чого вам?

Жінка піднялась, навалюючись на металеву палицю.

- Нічого, просто… можна води?

Чого він хотів насправді? Знову обійняти свою маленьку дівчинку. Повернутись на багато років назад і не дати статись ТОМУ.

- Ох, зараз заждіть.

- Не треба, вам мабуть важко.

- Ні...

Коли жінка пішла, Мертвий блукав поглядом по будинку, такому старому, помираючому.

  «не змінився»

Він мимоволі посміхнувся і це вийшло так ніжно. Іларі здивувалась, вийшовши на двір, склянка в руках хиталась. Їй здався цей незнайомець рідним.  На згадку до неї прийшла одна людина, тільки він єдиний умів так всміхатися.

Випивши води, Керид так і стояв, дивившись їй прямо в саму глибину зіниць. А вона чекала на той момент, коли він розвернеться і піде, не помітивши очей повністю налитих слізьми, що викликами надійно замуровані спогади, десь в закутках дівочого серця.

Чоловік пішов не обертаючись, бо відчував, що і сам розреветься, якби міг. Чи любив він колись взагалі? Можливо, тоді, коли вперше зустрів дружину, коли народилась дочка, коли її м’якенькі ніжечки ступили перший крок, коли вона мугикала, намагаючись щось розповісти. В той час Керид був більше ніж просто щасливий, він був переповнений любовю і не знав куди її подіти, що вона з плином просто стерлась. 

Чоловік хотів огорнути теплом свою кохану Неону та стало пізно, з появою дочки в ній прокинулась досі спляча нездорова любов, якою жінка відгороджувала маленьку Іларі від батька. А малеча линула до нього більше ніж до мами. Неона зробила все, щоб донечка ненавиділа його, одного дня сказавши: «тато нас покинув». Та покинули Керида. Він лежав з проломленим черепом, пальці міцно стискали сокиру, якою трохи часу назад орудувала дружина. Кожного дня він благав, щоб вона не кривдила Іларі.

 «Творице, нехай її тіло упокоять, прошу»

 

*   *   *

Переплетіння зроблене Оримом не можна вловити будь чиїм оком. Лиш він, той хто плів, бачив сліди обметені коричневими нитками, які не мали чіткої форми і розтягувались у широкі лінії. Хлопець вперше зміг споглядати їх так чітко. Багато Чаклунів, знаючих молодого стихійника, говорили, що тче він набагато краще під прицілом небезпеки.

Вітаслав прямував за п’ятами хлопця, якого в той час не могло зупинити ніщо. Наздогнали вони Мертвих вже далеко від центру острова. Фальшивий Крут Долібор ніс запханий під руку грубенький пакунок. Жовті спізнились, це лягло на руку їхньому завданню. Небажані переслідувачі не бачили інформатора, котрий починаючи з кінця війни, тягав на собі шкіряний костюм елегантного джентельмена. Та не він єдиний був тут очами і вухами Пустого.

Мертві зайшли на територію закритої ферми, безпечно залишили двері прочиненими. Головний Жовтий Чаклун завжди проводив такі собі вступні лекції новеньким, де в основному говорилось про особливості душ померлих. Вітаслав пам’ятав кожне слово з того далекого часу  і знав, що якщо вони підійдуть блище                        Мертві відчують їх. Хлопець зробив пару кроків назад, втиснувшись руками в землю, його волосся загубилось серед широкого листя. Орим не зважав на друга, він висунувся вперед. Чаклун схопив його за руку, відштовхуючи назад. Рот земляного стихійника відкрився та відразу затулився рукою Вітаслава.  Так вони і сиділи хвилин з п'ятнадцять. У вікні сарайчика куди саме зайшли Мертві, деколи можна розгледіти слабке мерехтіння ліхтарика. Навколо гуляла тиша, навіть жодна травинка не мала права шелеснути.

 

*   *   *

Коли Лівей і Софія зайшли їм предстала постать сидяча спиною. То був Керид, він знову перевдягнувся. Для Мертвої бачити його голу голову здавалось якось незвично. Чоловік ніколи не знімав капелюх, а якщо і знімав то зав’язував на те місце хустину. Зі спини вона відчувала його смуток, що безжально жував душу. Софія добре знала це почуття, цього гурмана, який так любив смакувати кожен шматок твого єства. Він робив це довго і часто повертався знов.

- Колись працювали всі, не мало значення вмієш ти ткати чи ні. Коли я тут жив, мав таку ж ферму, тільки меншу. А тепер вони зробили так, що навіть жоден Дух не хоче потикається сюди.

- Перестань придаватись живим спогадам, - Лівей першим підійшов, поклавши біля нього пакунок, -  те що там всередині дійсно так важливо?

- Дуже, - відповідь пролунала пошепки.

- Ми віддали п’ять пляшок фіолетового Ісхісу.

- Чудово. За такі роки багато чого змінилось. ВІН хоче знати все. Всередині інформація про кожен орден. Принаймні так має бути. 

- Чому ти відправив нас самих? – жінка витріщилась йому в затилок – Де ти був?

- Тебе це не обходить, - слова звучали як дикий рик.

- Але…

Один його погляд з проблиском полум’я неміцно закрив їй рота.

- Ми заберемо голову Августи сьогодні. Ви маєте перевдягнутись. А за цей час я відправлю посилку Пустому. Зустрічаємось тут рівно опівночі. Не забудьте про Ісхіс і підготуйте зброю проти Відьом, про всяк випадок.

- В такому плані я завжди готовий, містер зануда.  

- Ідіть, часу мало.

- Як скажете, пане.

Хлопець зобразив щось схоже на вітання Стражників, ще й на додачу поклонився. З широкою посмішкою він ступив до дверей. Софія з неохотою пішла слідом. Їй не хотілось залишати Керида самого з тим, що пробивалось назовні, з тим що виднілося навіть через чужу шкіру. Цей секрет, коли-небудь знищить його, захопивши заразом і тих хто поряд. Бути мертвим і не звільнитися від тягарів минулого – найгірше покарання. У всіх є що ховати, і в живих, і в мертвих. Але останніх в меншому це зводить з розуму. Вона знала це, бо сама волочила за собою провину перед сином. У Мертвих немає розкоші просити прощення за проступки перед живими, так само, як і мати право голосу.

 

*   *   *

Зачинивши за собою двері, Софія здерла лице, зачепивши пальцем нижню губу. У небі висів надщерблений серповидний місяць, в середині нього розливався білим сяйвом менший, ховаючи свої кутики в тілі першого. Ці два з’єднаних  півкільця освітили її череп на якому ще залишились шматки омертвілої плоті.

Вітаслав з Оримом засіли по обидва боки стежки, вижидаючи поки Мертві підійдуть блище. За одну мить хлопці повалили їх на землю, заламуючи руки і втискаючи черепи в землю. Вони зіткали під собою кола з сірих ниток в які відразу провалилися. 

Хлопці перемістилися до зали Сірої Вежі, прямо посеред приголомшених Стражників. Вітаслав котрий міцно тримав Софію, наказним тоном кликав капітана. Він не змусив їх чекати. Чаклуни жовтими нитками зв’язали Мертвим руки та ноги, і тільки тоді змогли відійти.  Стражники підхопили ставлячи на коліна нових в’язнів. Кожен присутній вилупив свої очі на мертвецьке обличчя Софії. Всім воно здавалось бридким. Засохлі шматки вже потемнівшої плоті, замість очей дві безодні, які перейняли собі синюватий відтінок.

Тільки одному Дамиру, що стояв за всією юрбою це не виглядало таким гидкии. Навіть здались трохи знайомими поодинокі пасма чи скоріше волосинки – темного рудого волосся. Хлопцеві згадалося, як він в дитинстві запускав руки в розкішні шовкові хвилі маминого. Він обожнював свою мамуню, поки її не вбили, через неправильного сина.

Стражники сцепили їх руками та поволокли до підземних вязниць. Ніхто із полонених, які бачили стіни того місця, більше ніколи не ступали на осяяну сонцем землю.

Мертві не переймались становищем, ще перед прибуттям на Дакому, Керид пройшовся по всіх можливих варіантах і першим з них була система підземної Вежі, збудованої виключно для вязнів. Всі креслення передались Пустому ще кілька років назад, молодим рудоволосим хлопцем.

Вони прийшли до арки в яку непохитно влились двері з трьома замками. Стоячі там солдати, відчинили їх спеціальними ключами. Спершу це здавалось таким, поки ті три чоловіка не дали туди по краплі власної крові. Замки розплелись на нитки з металічним відблиском, що згодом заховались в ключах. За дверима зі стелі звисали вогні. Чим далі вели полонених, то більше відчувалася волога і сморід людських відходів.

Живих тримали на перших пяти поверхах. Інші пять належали Мертвим. Софію з Лівеєм повели на одинадцятий. Там серед різних настіянок, ланцюгів, гострих предметів і споруд від яких беруть дрижки, безжалісно вели допити люди в чорних рясах на головах яких, натягнуті гостроверхи шапки, закриваючи лице. Вони були облиті кров’ю незліченних вязнів і жадно бралися за нову порцію.

Мертвих роздягнули, стягли шкіру грубими руками обрамленими в білі рукавички з тягучого матеріалу. Їх ходячі напівскелети приліпили до стіни з того самого чорного каменю з якого зіткали і всю Дакому. Вітаслав відправив Орима до Якова, а сам наполіг взяти участь у цій процесії. Він залишився позаду і мовчазно розглядував місце в якому опинився вперше. Зі стелі звисав один єдиний слабко палаючий вогник. Сама кімната невеликих розмірів, а від такого світла здавалась ще більш мініатюрною.

- Гей, Жовтий, ба колись, як Мертві корчились і верещали від болю? – запитав один із катів.

- Ні. Але хіба вони взагалі можуть щось відчувати? Їх тіла ж мертві.

- Малий, чува ти права рука пана Лі. Він, вас йолопів, нічого не вчив? Зараз не Сіре століття, коли всі були тупими Номами. Наша любима Біла панна Любина Малан зіткала єдині на цілий світ голочки, тіко вони можуть проткнути душу цої падалі.

- Ротяку закрий, іди вже принеси той ящик з ними, - другий кат пхнув того в плечі.

- Хе хе хе давно, давноо  з Мертвими не забавлявся!

Важкі двері до кімнати допитів причинились. Вітаслав підперся спиною до стіни за пару сантиметрів до виходу та заплющив очі. Він вперше бачив Мертвих і так близько. Йому кортіло дізнатись про них більше, дослідити кожне слово і чутку про них.

«що з ними буде коли ці…люди закінчать?»  

В тишу цього місця, ввірвався гострий скрип тих громіздких дверей. Чоловіки всередині відразу сполошились. Із тіні до них вийшов Дамир. Його очі залились червоним.

- Що за чугр, хто ти такий?! - кат схопив перший ліпший меч та наставив на хлопця.

Він підійшов блище, не зводячи червоних зіниць. Виставивши руки вперед, Відьмак переплів очі ката. Чоловік не зміг навіть і крикнути, як з них виповзли червоні нитки, вони звивались немов змії у химерному танку, а потім зникли, залишаючи свій відтінок.

- Відпусти Мертвих.

Кат став маріонеткою в руках Дамира, повільно, але він зробив все, що наказувалось.

- Тепер я точно знаю, чого на Відьмаків зробили табу. Ти просто чудовисько.

Хлопець, натягнувши посмішку, попрямував у сторону Вітаслава.

- Я такий як і ти. Не називай мене чудовиськом, бо в моїх очах ти не кращий.

- Зрадник, капітан прийняв тебе за свого сина, так ти говориш йому дякую?

- А ти?

Чаклун не міг збагнути, що мав на увазі хлопець говорячи ці слова. Та від них в середині стало пусто і ця дірка починала нити все дужче.

- Ти не будеш мене зупиняти? Якщо не спробуєш теж станеш зрадником.

Дамир продовжував. А Вітаславу навіяло страх. Він боявся хлопчину молодшого від себе та в придачу щуплого, слабкого. Чаклун мав щось зробити, мав зупинити його. Бо це правильно! Він повинен домогтись справедливості! Та тіло не бажало піддаватись. Воно підступно заклякло.

«він наткав щось з моїм тілом!» 

- Правильно думаєш. Тепер не я один тут зрадник.

Рудоволосий підійшов до Софії, він зняв жінку з стіни і взяв в обидві свої руки її голову. Його погляд просто тонув у її синьому полум’ї.

- Мамуню.

- Мій синочку… ти живий. О, Творице, живий!

Хлопець обійняв свою маму. Те що від неї залишилось.

- Коли ми вперше зустрілись, ВІН розповів мені про тебе. Я робив все, що ВІН говорив, щоб зустрітись з тобою.

- Переставайте тут зі своїми ніжностями, нам треба забиратись звідси, - Лівей сам звільнився і вже тягнувся до одягу ката, - і треба забрати ті голки.

- Не хвилюйся, вони в коридорі.

- Чудово, а тепер, синочок Софії, як нам вибратись?

- Ніяк, не виберетесь, - Вітаслав вищирив зуби.

- Він нас перемістить, -  рудоволосий промовив це спокійно та відпустив нитки якими стримував його тіло.

- Нізащо, ні. Навіть не думайте, що я це зроблю.

- Я не думаю, я накажу, - хлопець взяв Чаклуна за комір, - куди треба? – погляд в сторону Лівея.

- А котра година?

Дамир глянув на наручний годинник.

- Сімнадцять хвилини на першу ночі.

- Пізно, ми тільки йому завадимо.

- На Ротрад, - пролунало голосом Софії за дверей, - якщо в Керида все вийде, він повернеться на Ротрад. Ми все одно прийдемо до НЬОГО не з порожніми руками, - вона виставила вперед ящик з голками.

Компанія втікачів, скориставшись послугою Вітаслава, залишила його у підземній в’язниці нерухомо лежати поряд з двома непритомними катами.

 

*   *   *

Стрілки годинника невпинно перебирали секунди, за ними хвилини. Він чекав, а їх не було.  Набігло пять хвилин. Більше Мертвий не став витрачати час.

До Білої Вежі він підійшов з північного заходу. Августа в цей час мабуть не спала, а сиділа в прийомній залі під гостряком дзеркального вершечка Вежі. Він знав, що там було вікно всередину, прямо до голови Білих, але не бачив. Цю недосяжну висоту Керид вирішив долати з допомогою Ісхісу Слизового Болотника, він залляв його до себе і продовжив шлях. Лізти в шкірі важко, ще й липучий слиз погано пробивався крізь чужу плоть. Мертвий зачепився за якийсь виступ і повис на ньому набираючись сил. Вже виднілося підвіконня, але не було точної впевненості, що це саме воно. Зібравшись, він ривком проскочив у Вежу. Нерухомі до цих пір шовкові занавіски, шатнулися, на них відбилась зникаюча тінь Керида.

Все таки він помилився, потрібне місце знаходилось поверхом вище. На сходових просвітах було чисто. Мертвий розслабився і неквапливо ступав у гору. В декількох метрах позаду пролунав дівочий сміх. Він здавався зовсім дитячим. Сховку не знайшлось. Тому Керид просто щодуху помчав до кінця сходів. Юрбу гарно одягнених маленьких дівчаток, повели вниз. Ще трохи і їх голосочки постихали.

«сьогодні, схоже, вони давали клятву. І чого тут бути щасливими?»

Чоловік ішов прямо по коридору, де в кінці стояв вхід до приймальної зали. Русоволосої помічниці не знайшлось. Замість неї по обидва боки сиділи Відьми вбрані у штанці, на їх головах не було конусових капелюхів. Це значило, що вони тільки охорона.

- Стій! Порушник!

Слова вдарялись прямо об його статуру. Керид навіть не призупинив хід, став крокувати швидше. До його рук впала маленька сокирка, що під час замаху виросла і черкнула тоненьким краєчком горло дівчини. Вона впала, коли той був вже позаду. Друга наставила на нього меч. Мав бути прямий удар. Він блискавично його оминув і вже з потилиці зніс їй голову. Перед входом до зали Керид сховав свою улюблену сокиру повністю покриту чорним, бляклим блиском, що мала фігуру схожу на химерну кістку.

Всі шляхи ведучі до Августи були відчиненими. В кінці довгої дзеркальної зали, де він ловив безліч своїх відображень, сиділа вона, немовби на троні.

- Ти довго.

- Мене чекали?

Вона кивнула головою з наліпленою на ній слабкою посмішкою.

- Може роздягнешся, мене бісить говорити з мертвяком у шкірі якогось бідолашного Стражника.

Це здавалось доволі незвичним. Відьма просто сиділа у своїй білосніжній фортеці чекаючи на нього.

«це Відьмисько щось задумало. Чугр б її вхопив.»

Керид слухняно стягнув обличчя. Він засунув пальці за щоку і познімав усі шматки.

- Молодець, так краще. Пустий забажав бачити мене?

- Вашу голову.

Мертвий потягнувся за сокирою, але не став діставати її.

- Я була готова з ним зустрітись, цілою.

Останнє слово вона прошипіла. Відьма встала і підходила все блище і блище. Посмішка злетіла з тонких губ. Там за порогом почулися звуки. Голова Мертвого метнулась в ту сторону, як тільки він повернув її на бувале місце, то стикнувся з холодними, льодовитими очима.

- Це схоже на заклик до війни. Та ви мерзенні програєте. Твориця благословила мене і весь наш рід своєю силою! А ти, що має Пустий?

- Твориця не справедлива. Вона дає нитки не всім. Більшість взагалі не пускають на це ткацьке свято, що не стихає на цьому клятому острові.

- А хто тобі винен, проклятий!

- Вона. Вона, що  не зіткала місце для нас. Колись я був як ти. Відчував биття серця і різнив смак повітря морського і земного. А тепер я просто хочу забрати твою голову!

Керид витяг сокиру на якій тримав руку весь цей час та замахнувся на Августу. Та вмить відскочила. Вона простягла ліву починаючи ткати щось під ногами Мертвого. Він схопив руками нитки і розірвав їх. Відьма викотила здивовані очі. Це його повеселило. Але тільки на мить. Вона знову приблизилась, висуваючи до нього, щойно зіткані пазурі. Вони проткнули груди. Вперше за достобіса років у мертвому тілі, чоловік відчув біль. Пронизливий, палаючий, він залишився навіть коли Августа витягла білі кігтики.

- Скажи, не має нічого важливіше життя?

Вона говорила це біля його черепа. А Мертвий перевівши подих, скористався їхньою близькістю та відрубав Відьмі ліву долоню.

До зали ввірвалося з десяток Відьом, навіть з вищого чину. Керида оточили білосніжні панянки простягаючи руки. Ніхто з них не починав ткати, бо Августа чекала відповідь, ту яка припаде їй до душі. Він опинився в невигідному положенні. Як тільки він хитнеться, Білі почнуть атакувати, а до Августи знову так далеко. Прийдеться скористатись Ісхісом з Маара. Мертвий бажав уникати цього та ситуація говорила про інше. Зараз він викине свого туза прямо до голодних пащ. Вони відразу зрозуміють, що силу свою Мертві черпають з ниток Духів, перетворюючи їх на пійло з назвою Ісхіс.

Вибору не залишилось, тому Керид напружився, перетворюючи своє тіло на фіолетовий дим, що відразу ж зникав і з’являвся за спиною Августи. Його сокирка примостилась навпроти її горла.

- Лише наші бажання, - він прошепотів навпроти вуха.

Вона стояла зацепенівша в його руках. Один ривок і голова Білої Відьми покотилася по виблискуючій поверхні підлоги, залишаючи слід червоної доріжки. Білі стали атакувати, запускаючи в нього голки. Довкола вирували нитки, а всередині цього вихору був Керид. Він всяко ухилявся та все таки більшість встромлювалась в нього, даруючи досі забутий божевільний біль. Мертвий закричав, повалившись додолу. Все палало, його душа палала, але тіло, долаючи ці перешкоди, повзло до відрубаної голови. Схопивши її коротке волосся, він був вже зневірився, що зможе вибратись. Сил застосувати Ісхіс не залишилось. Тільки після другої спроби йому вдалося перекинутись на берег острову за яким розлився океан Нескорених.

Мертвий просто лежав, намагаючись перемогти такий нездоланний біль.

- Магічні нитки неймовірні, правда ж. Ними можна вбити навіть те, що вже мертве, - заговорила голова Августи.

- За…кри…йся, - він насилу промовив ці слова.

 

Так вони пролежали до світанку. З першими променями Керид почувався краще. Він зміг повитягувати більшість голок, а до обіду вже стояв на ногах. Хоч він і придушив свої відчуття, біль нікуди не зник. Шкіра Стражника не змогла захистити кістки, вони розвалювалися. Коли прийшов захід сонця їх на острові вже не було.