User Rating: 4 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar ActiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

...Вона сповзала вниз по прямовисній, крутій скелі. Як у сповільненій зйомці. Здавалося б - просто ковзає. Тільки дівчина, яка стояла вище, бачила скільки зусиль коштує це «ковзання». Колись саме це дівчина дала їй ім’я - Кішка, усе через зовнішню схожість на котів. От тільки розмір “трохи” більший.

 

Велична істота, така гарна в нічному світлі, зараз намагалася піднятися вище, до рівного майданчика, де вже безпечно, де стоїть дівчина в сірій сукні. Здавалося, що її тягне вниз не просто земне тяжіння, але і рідкий вогонь, який розкинувся на дні провалля. Лава, цей киплячий розплав, облизує скелю, ніби намагаючись по ній дістатися до Істоти Ночі. Коти не плачуть. І вона не зронить ні сльозинки. Помирати треба красиво.

 

Дівчина плакала. Вперше за багато років. Вона майже лежала на землі та тягнулася до величезних лап Кішки. Та, в свою чергу, наполегливо намагалася оминути ніжні руки. Кішка знала, що її міцні кігті розірвуть тонку шкіру, залишать страшенні сліди, шрами. Можливо, намагаючись їй допомогти, дівчина навіть помре, просто не витримає вагу істоти та вони впадуть разом. А вона, Кішка, ніколи не заподіє болю цій маленькій людині. Навіть, якщо сама помре. Ніколи не живи за рахунок смерті люблячого створіння. Будь то щеня, лев... або ця дівчина. Кішка ніколи не вчинить по-іншому.

 

Навіть дивно. Всього кілька років тому, до зустрічі з цією дівчиною, вона була зовсім іншою - скаженим звірем, розлюченим на весь світ. А особливо на людей, які її, дивну істоту, останню в своєму роді, прирекли на жахливі муки. Спочатку вони просто дивилися, вивчали її, але потім цього стало замало. Вони зістригали її чорну, шовкову шерсть. Проводили експерименти, різали її тіло та вивчали швидкість загоєння. Їм було все одно, що це дуже боляче, що залишаються шрами. Їм було просто цікаво - як влаштована Істота Ночі. Не дивно, що з таким відношенням ця була остання.

 

Дуже давно їх було багато. Кішка це пам’ятала. Істоти Ночі завжди жили окремо, та одного разу все змінилось. Люди потребували допомоги. Вони воювали між собою та не могли зупинитись. Гинули невинні, гинули діти і скоро людство було б взагалі винищено. Саме тому Істоти Ночі відкрилися людям. Допомогли їм знайти добро у собі, любов один до одного, припинити війну. Здавалося, що тепер два різних види будуть жити у гармонії - люди, такі молоді, такі нетерплячі, будуть вчитись у мудрих, величних Істот Ночі. Як у казці. Але ж ні! Людям треба, щоб був ворог! Ім треба бути першими у всьому, головними. Люди виявилися занадто підступними, злими, хижими. Кішка шкодувала, що колись дуже давно її народ не дозволив цим пекельним створінням перебити один одного. Істоти Ночі були не готові до віроломства людей. Їх почали вбивати сотнями, тисячами, а потім і ловити для дослідів. Вони ховались та танули на очах, вчились воювати, відстоювати своє право на життя, але було пізно. Нарешті Кішка залишилась остання. І її зловили, досліджували.

 

Після всіх вже звичних спостережень та експериментів люди не зупинились: за допомогою якихось своїх наукових досягнень вони вирвали Кішці кігті і залили замість них сталь. Це принесло невимовний біль на довгі місяці. Цим болем та своєю байдужістю люди зламали Кішку. Поступово вона забула усе у що вірили Істоти Ночі - добро, любов, мирне життя.

 

Люди поступово зробили вбивцю. І вона вбивала всіх, кого тільки підпускали до неї. В очах кожного з них Кішка бачила тваринний страх. І в глибині душі сміялася з них, перегризаючи кістки.

 

Одного разу люди дали Кішці цю дівчину на сніданок, бо вона стала непотрібна. Істоту Ночі тоді вразило всього одне: те, з яким обличчям заходила нова жертва в клітку. Без страху. Без сліз. Навіть з якоюсь гордістю, чи що. Можливо, з думкою: «Я не зламалася». Це вразило жорстоку нічну істоту. Кішка підійшла і в знак миру вклонилася дівчині, несподівано для себе згадавши старий звичай свого народу. Ніхто не очікував такого. Шоковані та зацікавлені люди залишили їх поряд для дослідів.

 

Це було диво. Як любов з першого погляду, дружба глибиною до душі, коли розумієш, що поряд з тобою - твоє відображення, коли хочеш говорити, хоч розумієш без слів, коли щасливий до сліз та не віриш - чи буває таке взагалі? Мила дівчина, майже ще дитина, багато пережила. Люди і над нею встигли познущатися - більше року проводили різні експерименти. Кішка точно не знала які. Чула тільки обривки фраз: вони хотіли відтворити якесь давнє створіння, але щось пішло не так. Дівчина змогла сама управляти якимись новими «здібностями». Людей це не влаштовувало. Кішка ніколи не питала дівчину - що це за давнє створіння і ким вона стала тепер. Захоче - сама розповість.

 

З моменту їх знайомства було ще багато експериментів, але Кішка з дівчиною переносили їх разом.

 

Люди якось об'єднали їх свідомості, і вони змогли читати думки один одного. Вони завжди були разом. І так само разом півтора року тому змогли втекти...

 

Колись давно на питання Кішки: «Ти що, взагалі не плачеш?» Дівчина відповіла: «Плачуть ті, кому є що втрачати. Все своє, в тому числі і життя, я вже давно втратила...»

 

А зараз дівчина плакала, бо Кішка була всього за кілька метрів від смерті.

 

Несподівано дівчина заспокоїлася. Обличчя стало серйозним та погляд прямо перед собою - неначе забула, що відбувається тут. Вона піднялася на ноги, її волосся шарпав спекотний вітер.

 

Все ще стоячи обличчям до обриву, вона зробила декілька кроків назад. Боїться побачити смерть та хоче втекти? Але ж ні. У дівчини в душі вже не залишилося ні страху, ні болю. Вона зняла сандалі і почала щось шепотіти. Слова не розібрати та не зрозуміти. Чимось схожі на молитву, вони лилися музикою. Кішка знала, що ця мова давно померла. Колись на ній розмовляли давні створіння, але тепер вони покриті безліччю легенд.

 

Закривши очі, дівчина знову підійшла до краю. Босі ноги тихо ступали по гарячому камінню. Здавалося, що все навколо просто просочена вогнем, але дівчина вже не помічала жару. Її миле обличчя спотворила біль. Вона закричала, але якось тихо і хрипко. Якби не шум лави, вогню і вітру, можна було б почути хрускіт кісток і тріск від того, як рветься сукня. Тіло неприродно вигнулось, і вона почала падати вниз, де її чекав киплячий розплав.

 

Шкода Кішка цього не бачила. Заплющивши очі, вона теж летіла назустріч смерті...

 

...Ніжне сонце світило на землю. Його світло обіймало кожну квітку, кожну травинку і... два майже неживих тіла.

 

Кішка прийшла в себе. Обпалена спина і лапи майже не давали рухатися. Останнім, що вона пам'ятала, була сіра сукня дівчини. Її коханої дівчини. І два величезних криваво-чорних крила. Злегка піднявшись на лапах, Кішка побачила її. У розірваному платті. А на спині були свіжі рани. Ніби у дівчини були крила і, склавши їх, вона отримала по порізу від кожної прожилки.

 

- Мила! - Кішка тихо звернулася до неї. - Адже це була... ти? Ті чорні крила... Ти врятувала мене, чи не так?

 

- Це моя таємниця. Тепер її знаєш і ти... - Ще тихше відповіла дівчина.