User Rating: 4 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar ActiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

Тиждень до кінця. Фінн сідає в автобус, де на нього споглядають кілька десятків очей, і він ще довго не може зрозуміти через що йому незручно: тому що всі пасажири дивляться тільки на нього, чи тому що один із десятків очей належить лише одному пасажирові, чиє обличчя повністю покрите ними.

-         Може, ти припиниш вилуплятись на пасажирів і заплатиш? – каже грубий голос, що належить водієві, - В мене немає часу довго стирчати в цій дірі?

-         Дірі? – дивується Фінн, - Хіба Ви сам не із Землі?

-         Я сказав, заплати і не дратуй мене хлопче, - погрозливо каже чоловік, щурячи свої сірі очі, в яких, здається, ховаються грози і ще щось невловимо холодне.

Фінн швидко розплачується своїми останніми космічними доларами, сідає на м’яке сидіння і спостерігаючи за зірками, що вони минають, мимоволі задумується про те, наскільки запізно інколи здійснюються наші мрії: він все своє свідоме життя марив подорожами, а натомість витратив життя на такі дурниці, що й згадувати смішно. І тепер, коли залишилось зовсім мало часу, чоловік вирушив в подорож, що скоріш за все стане останньою в його житті.

-         Ви прийдете на мій День народження? – вириває його з роздумів голос хлопчика, що стоїть в проході між м’якими сидіннями і надзвичайно серйозно,- як то можуть тільки діти - хмурить брови, дивлячись на чоловіка.

-         Що? – мимоволі перепитує Фінн.

-         Я хочу запросити Вас на свій День народження, - повторює хлопча і Фінн посміхається.

-         Звісно, прийду, - відповідає він, - А скільки років тобі виповнюється?

-         Дев’яносто сім, - каже хлопчик, гордо посміхаючись. Фінн пирскає від сміху. Ну звісно, варто йому було подумати, що хлопчик досить схожий на землянина, як виявилось, що йому девяносто сім.

-         Що ж, - протягує Фінн, - Ти на сімдесят років старший за мене.

-         Але ви виглядаєте на двісті, - хлопчик по-дитячому посміхається, прикушуючи кінчик роздвоєного язика.

-         Я з Землі, - пояснює чоловік, трохи сумно посміхаючись, - там всі виглядають трохи старше.

Хлопчик виглядає водночас здивованим, сумним і ледь-ледь наляканим, та все ж схиляє голову і промовляє:

-         А це правда, що Земля незабаром… - хлопчик запинається, ніби кінець речення по-абсурдному жахливий.

-         Помре? – буденним тоном каже Фінн і на мить навіть дивується від того, як звучить його голос, - Так, це правда…на жаль чи на щастя.

-         Хіба може планета вмирати комусь на щастя? – дивується хлопчик.

-         Є лише один спосіб перевірити, чи не так? – підбадьорливо посміхається Фінн.

-         Кирп! – в проході зявляється молода дівчина і хапає малого за руку, незважаючи на його вигук «Ну мам!», - Скільки можна набридати людям? Твій День народження через півроку, ти не можеш запрошувати гостей зараз, - тоді вона повертається до Фінна, ніяково посміхаючись, - Вибачте за це: ніколи за ним не встигаю.

-         Все добре, - посміхається Фінн у відповідь, - У вас чудовий син.

На наступній зупинці, на невеличкій планеті, що служить лише готелем для подорожніх, заходить темноволоса жінка і займає останнє вільне місце поруч із Фінном. Той мимоволі розглядає її і помічає, що на її руках, що виглядають з-під рукавів чорної сукні майже немає вільного місця через надписи мовою, яку Фінн не розуміє. Він вирішує не розпитувати про це, тому просто відрекомендувався, протягнувши жінці руку для привітання:

-         Ви, напевне, із Землі, - каже жінка, проігнорувавши і руку, і імя Фінна, - Лише там досі так вітаються: так, ніби чіпляються одне за одного, щоб не загубитись серед хаосу, який самі ж створили. В будь-якому випадку я Меморіа, якщо вам так вже цікаво.

-         А звідки Ви, якщо не секрет? – цікавиться чоловік.

-         Я з усюди, - каже вона і на мить її погляд скляніє, - Я народилась в просторі космосу, у вакуумі, а тому завжди вважалась жителькою кожної планети. Мій народ живе усюди. Ми…мусимо памятати. Завжди.

Фінн не до кінця розуміє її бурмотіння, але вирішує не розпитувати, тому просто знову відкидається на крісло, намагаючись розслабитись і чекає їх першої туристичної зупинки. Тим часом він чує позаду себе веселі голоси, сміх, дивні звуки, які скоріш за все видають оці фіолетові створіння позаду нього. Він мимоволі шкодує, що ніколи не тікав із Землі, просто щоби втекти, просто щоби поїхати на край Всесвіту і послухати шелестіння голосів фіолетових створінь чи поговорити з Кирпом про те, як він святкуватиме День народження.

Він сподівається, що ніхто не бачить, як він повертає голову і починає досить безцеремонно розглядати пасажирів. А що? Він вперше в космосі – цікавість не вдовольниш головою водія попереду. Раптом очі Фінна розбігаються і він навіть не знає, у який бік дивитись: на дівчинку з жабрами, чиї органи просвічуються через прозору шкіру і світлу сукню (Фінн підмічає, що вона когось невловимо йому нагадує), на чоловіка, що посміхається  своїм непропорційно величезним ротом, показуючи ікла, з яких витікає фіолетова рідина крапаючи на його тіло, чи на оте створіння, що щойно змінило облік і стало червоним і квадратноголовим.

-         Перша зупинка – Плантбіріон, - байдуже оголошує водій, відриваючи Фінна від розглядання пасажирів, - Далі нас на автобусі не пропустять, тому доведеться діставатись планети орбітою. Вдягніть ваші скафандри, якщо не хочете померти раніше часу. Я б ще побажав вам приємного відпочинку, але насправді мені байдуже, тому я сподіваюсь, що ми не пересічемось на цій планеті за два дні. Я ховатимусь від вас за деревами.

Чоловік із десятком очей із посмішкою допомагає вийти з автобуса жінці з довгими тваринячими вухами та закритими очима.

-         Обережно, Тімор, - каже він, - Тут ще одна сходинка.

Фінн бачить, як жінка починає посміхатись у відповідь, коли вони сходять на орбіту. Вкотре Фінн задумується, наскільки цивілізовані і щирі жителі інших планет і як легко для них дбати про когось, хто цього потребує. Напевне, саме цього йому завжди не вистачало на Землі. Напевне, саме тому він хотів втекти. Напевне, саме тому смерть Землі невідворотна. Світові не шкода віддати тобі свої останні подихи, поки тобі не шкода віддати йому свою щирість. У землян із щирістю все не так добре: кожен з них нагадує Фінну те створіння, що змінює свій облік кожні кілька хвилин. Вони вважають, що їхні справжні обличчя надто бридкі, щоб показувати їх оточуючим, а тому ховаються за масками.

Він помічає, що Меморіа не вдягнула скафандр і здивовано поглядає на неї. Та ловить його погляд і спокійно відповідає:

-         Я можу спокійно перебувати будь-де, - каже вона і виходить з автобусу.

-         Тоді нащо ти сідала в мій автобус, якщо відмовляєшся його покидати на зупинці? – Фінн чує сердитий голос водія і помічає переляканий погляд того, на кого він кричить.

-         Я не можу вийти тут, - каже вона, ледь не плачучи.

-         Чому? – втомлено каже водій.

-         Я б дужче за все на світі хотіла вийти, але я можу випадково спалити цю планету, ось чому, - різко відповідає вона і водій залишає її в спокої. Вона виглядає з вікна на прекрасну зелену планету і з її червоних очей випадає кілька іскор, які вона уміло ловить рукою, не даючи їм спалити автобус.

***                                                                                            

-         Якщо у вас є якісь електроприлади чи щось, що може спричинити шкідливі викиди в атмосферу Плантбіріона, то ви будете змушені залишити це на орбіті, - каже провідник Тір, з чиєї голови проростає ніжно-фіолетова квітка, - Коли ви будете покидати планету, вам обов’язково все віддадуть. Також ви маєте розуміти, що наша планета жива і вам не варто зривати рослини чи чіпати тварин, якщо не хочете дізнатись, яке різноманіття покарань існує на Плантбіріоні, - чоловік широко посміхається, від чого квітка на його голові розквітає ще сильніше, - Здається, на цьому все. Зараз я перевірю вас на наявність електроприладів і ми зможемо прямувати до готелю.

 

Пасажира за пасажиром всіх впускають на планету без зайвих проблем. Коли назовні залишаються лише Фінн та водій автобусу, Тір здивовано витріщається на них.

-         Ви земляни! – сердито вигукує він.

-         Так, і що? – каже водій.

-         Ми не можемо пропускати на Плантбіріон землян, - відподає той.

-         Чому, дозвольте поцікавитись? – питає Фінн.

-         Я бачив, що ви зробили із своєю планетою: рослини гинуть, тварини вимирають, а ви щодня лише робите гірше замість того, щоб виправити ситуацію, - істерично каже Тір, - Ви справжні варвари, що несуть лише руйнування і смерть.

Як би неприємно було це чути, але в глибині душі ані Фінн, ані водій заперечити не могли. Земля давно перетворилась на місце зі штучною атмосферою і кількома заповідниками для тварин, що вижили. А людям байдуже. Як це сталось ніхто не знав. Ніхто не знав, як людство перетворилось на самогубців, чиї дії можна було прирівняти лише до прийняття отрути.

-         Ми не збираємось шкодити вашій планеті, - каже Фінн, - Обіцяємо. Ми просто подорожуємо.

-         Але якщо хоч один із вас зачепить хоч одне дерево пальцем, вас стратять.

-         Чудово, - саркастичним тоном каже водій і оминаючи Тіра, заходить у ворота, - А тепер можна я піду в готель і не побачу вас усіх ще два дні?

Можете уявити величезний ліс, в якому ніколи не було людей; в якому тварини не бояться, що їх може хтось зачепити, а земля ніби дихає тим чистим повітрям, що її оточує? От саме так і виглядає Плантбіріон, хіба що він в сотні разів більший за звичайний ліс, яким його пам’ятають навіть найстаріші земляни. Фінну в голові паморочиться від того, наскільки свіже тут повітря і від того, скільки звуків оточує його: не земні звуки, не машини і потяги, не людські голоси, а спів птахів і шепіт дерев на легенькому вітрі, тиха музика, яку грають місцеві музиканти на неземних інструментах і шелест трави, коли на неї ступаєш босими ногами.

Готель розмістився в дуплі величезного дуба, який вже, напевне, прожив не одне століття. Туристи захоплено розглядають його, а чоловік з десятьма очима, якого звати Філлен, переповідає все Тіморі, яка уявляючи все це, щасливо посміхається. Раптом Фінн помічає пасажира, якого раніше не бачив: чоловік-ящірка сидить під дубом і посміхається. По його обличчю, вкритому шрамами стікають сльози.

-         Щось сталось? – питає Фін.

-         Про що ви? – каже він.

-         Ви плачете, - стурбовано відповідає землянин.

-         Але також я посміхаюсь, чи не так? – відповідає ящер, - Я Лоцерт, якщо вам цікаво.

-         Я Фінн. Приємно познайомитись.

-         Щодо сліз то не хвилюйтесь. Вони частина моєї сутності, - навіть коли він говорить, з його очей не перестають текти сльози і Фінн задумується, наскільки це, напевне незручно.

 

Вдихати запах трави після дощу. Посміхатись. Усвідомлювати, наскільки ти схожий на маленьку мураху серед могутніх дерев. Заспокоюватись. Слухати, як краплі води вдаряються об землю і листя, які здається, стають більшими з кожною краплею, яку всотують. Забувати. Кричати від щастя, поки знову не повернешся до звичного стану апатії і крику від болю. Жити. Бути. Існувати. Дивно, що Фінн ніколи не відчував такого відчайдушного бажання жити на землі. Там було лише бажання вижити, не зламатись під тиском тих, хто вставив в собі в голову чипи, не очікуючи, що разом із музикою чи фотографіями завантажить повільний шлях до божевілля: надто багато інформації для непристосованого мозку. На Землі Фінну хотілось лише бігти, тікати так швидко, як він тільки міг.

-         Планета Плантбріон розділена на чотири частини, кожна з яких відповідає за певну пору року, - монотонно розповідає екскурсовод, з плечей якого росте кілька гілок чогось схожого на земну березу, - Зараз ми знаходимось у місті літа, де щороку проходить всесвітній музичний фестиваль «Плантбіріонське літо», на якому виступають одні з найвідоміших у всесвіті гуртів з близько сотні планет.

Рука водія тягнеться за кущем малини, що росте позаду групи туристів.

-         Я тобі зараз пальці відріжу, - шепоче Фінн так, щоб це почув лише чоловік.

-         Це лише малина, хлопче, - каже той, спокійно посміхаючись.

-         Це малина, за яку нас обох можуть стратити, якщо ти її зірвеш, - відповідає Фінн.

-         Він правий, - каже екскурсовод, а гілки за його плечима шелестять, - Тільки стратить вас сама малина. Перш ніж збирати урожаї, треба попросити дозволу в рослин, або вони розлютяться на вас і просто вбють.

-         Дурня, - відповідає водій, та все ж забирає руку від куща, - Вона виглядає як звичайна земна малина. Сумніваюсь, що вона може щось зробити.

-         Те, що земні ягоди не смертельні, не означає, що вона правильна, - раптом каже Меморіа, дивлячись на водія своїм надзвичайно серйозним  мудрим поглядом, - Колись і земні рослини були такими…Зараз вони просто надто слабкі. Повірте, вони б із задоволенням вбили вас усіх.

Меморіа обережно проводить нігтем по руці і на передпліччі акуратними закарлючками розтікаються нові чорнильні слова, які ніхто, окрім неї не розуміє. Жінка морщиться від болю і на мить заплющує очі.

-         Земля не варта того, щоб про неї стільки говорили, - і йде, недослухавши екскурсію. Та щось підказує всім очевидцям, що вона вже давно знає кожне слово сказане екскурсоводом надалі напамять.

 

***

 

Посеред ночі Фінна будить крик. Він йде довгими коридорами готелю, несучи в руці світлячка, яких тут використовують замість світла. Він блукає, поки не бачить того, хто кричав.

-         Меморіа? – каже він дивлячись на жінку, що сидить, обпершись на стіну і обома руками обхоплює схилену голову, - З вами все добре?

-         А схоже? – питає вона, не підіймаючи голови. Фінн сідає біля неї і зітхає.

-         Ні, - каже він, - саме тому я й питаю. Розкажете?

-         Памятати інколи надто важко, - приглушено каже Меморіа, підіймаючи голову. На її блідих щоках доріжки засохлої крові, - Це стається щоночі. З самого народження. Бо коли ти народжуєшся бісовим гібридом, який пам’ятає і чує все, записуючи це собі на шкіру, в кістки, в кожну клітину свого тіла, то ти можеш бути впевненим, що щоночі ти кричатимеш від того, наскільки нестерпно звучать голоси в твоїй голові, - Фінну здалось, що вона говорить сама з собою, бо її погляд був зосереджений на маленькій гілці напроти її голови, -  Я пам’ятаю кожну планету, кожну цивілізацію, кожну людину і створіння, і я недостатньо сильна, щоб ставитись до цього холоднокровно. Тому я оплакую їх щоночі. Не спеціально. Просто так виходить. Особливо боляче, коли щось велике і колись прекрасне на межі неминучої смерті. Знаєте, в такі моменти я починаю ненавидіти всіх створінь, що говорять в моїй голові; навіть тих, яких оплакую, тих, яким боляче, бо ж вони кричать найголосніше, - гіркий смішок зривається з її уст, - Напевне, це звучить абсурдно, але коли забуваєш про те, що всі вони можуть робити щось прекрасне і просто ненавидиш, живеться легше. Або лише здається, що легше. Моя мати зїхала з глузду від ненависті.

-         Мені шкода, - шепоче Фінн і сам не знає чи співчуває матері Меморії чи її існуванню загалом.

-         Не варто, - відповідає Меморіа, стираючи криваві сльози з обличчя, - До цього скоро звикаєш.

-         Ви любите тварин? – раптом питає Фінн після кількох хвилин мовчання.

-         Що? – здивовано питає Меморіа.

-         Коли моїй сестрі ставало погано, я завжди возив її в заповідник, - каже Фінн, дивлячись на Левову галявину, освічену тисячами світлячків, - Їй особливо подобались леви. Вона казала, що черпає в них силу. Не знаю чи це допоможе вам, але спробувати варто, чи не так?

 

Замість гриви в цих левів - фіолетова з вкрапленнями зеленого трава, що змушує їх виглядати кумедно і Фінн мимоволі посміхається.

-         Ваша сестра, - Меморіа переводить погляд з левів на Фінна, - Я її памятаю. Ви досі за нею сумуєте?

-         Незважаючи на те, що пройшло вже майже сім років, так, - гірко відповідає Фінн, - найгірше те, що навіть Ви пам’ятаєте, а я починаю забувати її: голос, риси обличчя, звички.

-         Я можу поділитись з Вами спогадами, якщо хочете, - коли Фінн киває, жінка торкається його руки, маленькі чорнильні слова перебігають із зап’ястя Меморії на його і майже одразу зникають. Фінн раптом яскраво бачить обличчя шістнадцятирічної дівчинки і чує її голос так, ніби це вона стоїть поруч і тримає його за руку; він бачить її білу сукню і легеньку посмішку, яка не покидала її обличчя навіть на лікарняному ліжку, в останні дні, коли останні сили покидали її.

-         Дякую, - каже Фінн, відчуваючи на своїх очах сльози.

-         Дякую Вам, - відповідає Меморіа, і зустрічаючи нерозуміючий погляд Фінна, пояснює, - Черпати сили в левів – це саме те, що було мені потрібно.

 

***

Ранок на Плантбіріоні змушує Фінна прокинутись з першими променями сонця, щоб послухати спів птахів, що прилітають прямо до його вікна і він відчуває, ніби може буквально торкнутись їхньої пісні, записати кожну ноту на папері, а тоді взяти укулеле і зіграти. І то буде найпрекрасніша пісня, яку коли-небудь чув всесвіт. Фінн кидає останній погляд на пташку з маленьким помаранчевим тільцем та зеленим дзьобом, що сидить на підвіконні чоловіка і виходить з номера.

-         Сьогодні ми відвідаємо осінню частину Плантбіріона, - каже вчорашній екскурсовод і виводить туристів з дуба-готелю, - Ваші речі доставлять одразу в автобус, тому можете про це не хвилюватись.

Осінь завжди була улюбленою порою року для Фінна. Як тільки дерева починали скидати свої листки, а на вулиці ставало достатньо холодно, щоб вдягнути легку куртку, він вибігав із квартири і просто тинявся старим парком, де ще лишились дерева. Звісно, це неможливо порівняти з Плантбіріоном, але все ж коли він йде містом Осені, то на кілька хвилин повертається в ті часи, коли був підлітком, в якого були батьки, сестра, його планета і щось схоже на душевний спокій. Фінн посміхається, дивлячись на Меморію, на руці якої був зображений чорнильний лев з травяною гривою.

-         Вибачте, - каже майже дитячий голос того, хто щойно врізався в Фінна ззаду, - я така незграбна.

-         Все добре, - відповідає Фінн і повертаючи голову, розуміє, кого йому нагадувала дівчинка з автобусу в білій сукні. Та сама сукня, маленька посмішка і великі блакитні очі, в яких ховається тепло і довіра. Вона наче його сестра, тільки із іншої планети.

-         Як Вас звати? – цікавиться вона.

-         Фінн, а тебе? – каже землянин.

Дівчина видає дивний звук, що схожий на звучання дзвіночків і сміється з реакції Фінна, що питально підняв одну брову.

-         Так мене називають на моїй планеті, - пояснює дівчина, - але всі називають мене Інн. Не памятаю, хто мене так назвав, але я не заперечую.

-         На твоїй планеті всі говорять…так, як звучить твоє ім’я? – перепитує Фінн, дивлячись в очі дівчинки, що вслухається в кожне слово, що він каже, ніби всотує його в свою шкіру.

-         Так, ми здебільшого передзинькуємось, - каже вона і знову сміється сміхом, і знову дзвонять дзвіночки, - Під водою досить незручно говорити, - каже вона і вказує на свої зябри.

 

Деякий час вони йдуть поруч мовчки, пропускаючи слова екскурсовода повз вуха, тому що всі помітили ще вчора, що він надто нудний і вже давно просто спостерігають за створіннями і рослинами, повз які проходять.

-         А чому Ви говорите? – питає дівчина.

-         Що? – здивовано перепитує Фінн.

-         Хіба не всі на Землі німі? – каже вона, уважно дивлячись на обличчя Фінна, ніби очікуючи, що він раптово стане німим і не відповість їй.

-         Ні, - відповідає Фінн, - З чого ти це взяла?

-         Ну, я ніколи не зустрічала справжніх землян, але мені розповідали, - ніяково каже вона.

-         Не вір всьому, що тобі розповідають, - радить Фінн, - Особливо про Землю. Вона зараз улюблений обєкт всіх пліткарів.

-         Якби ж я могла не вірити, - тихо відповідає вона, сумно посміхаючись.

 

-         О ні! – раптом вигукує екскурсовод, коли екскурсія доходить до великої галявини, посеред якої росте величезне дерево з помаранчевим листям, - Дерево життя!

-         Що з ним? – стурбовано питає хтось з натовпу.

-         Я знав, що сюди не можна пускати цих землян! – кричить чоловік, - Я попереджав Тіра.

-         Та що з тим деревом? – роздратовано питає водій, - Виглядає так само, як і всі решта. Лише трохи більше…або не трохи

-         Вчора ввечері воно було зеленим, ти, дурне творіння, - кричить екскурсовод, штовхаючи водія в груди, - Воно завжди було зеленим.

-         А нащо ви посадили зелене дерево в місто Осені? – спитав водій, виділяючи слово «осені», - логічно, що воно стало помаранчевим. Природа і все таке. Не мені вам розповідати.

-         Заткнись, поки не зробив гірше, - каже Фінн, поки їх обох забирають в камеру, що знаходиться в коріннях якогось дерева. Як тільки вони туди потрапляють коріння зростається, закриваючи шлях до виходу.

-         Я нічого не робив їхній планеті, - сердито каже водій, - Я нічого такого нікому не зробив, ясно? Я просто водій цього дурного автобуса з цими дурними пасажирами, бо мені були потрібні гроші. І я відповідаю за них, за кожного пасажира і навіть за рибку того малого, що цілодобово запрошує всіх на свій День народження.  Тому мені треба вибратись звідси, - він поглядає на коріння дерев, що сплелися зверху них, -  і доставити їх на наступну планету, бо якщо хтось з них тут помре, я собі ніколи не пробачу.

-         Дивно, що тобі не байдуже на щось, окрім себе, - бурмоче Фінн, лежачи на землі і дивлячись вгору.

-         Може, я й не найкраща людина, але я відповідальний за того, кого приручив, - каже чоловік.

-         Ти читав Екзюпері? – Фінн при піднімається на ліктях і здивовано дивиться на водія.

-         Здивування за здивуванням, чи не так? – саркастично посміхається той, - Але якщо комусь розкажеш, то викину з автобуса посеред відкритого космосу і скажу, що то був нещасний випадок.

 

Вони сидять в камері ще кілька годин і Фінн раптом задумується, що зробило водія таким озлобленим і холодним до всього світу. Тоді він зрозумів, що навіть не знає його імені, бо ніхто ніколи його про це не питав: до нього ставились так, ніби він частина автобусу,а як тільки він з нього виходить, то стає загрозою для всього живого. І в цю мить Фінн починає розуміти.

-         Як тебе звати? – цікавиться він.

-         Рей, - чоловік виглядає трохи здивованим, ніби його вже давно ніхто про це не питав. Напевно, так воно і є.

Раптом коріння розходиться і в камеру входить чоловік.

-         Ви можете йти, - каже він, вказуючи деревяною рукою на вихід, - але вхід на планету вам заборонений. Назавжди.

-         Не дуже й хотілось, - бормоче Рей.

-         Чому ви нас відпускаєте? – питає Фінн.

-         Одна з ваших друзів вилікувала дерево, - суворо відповідає чоловік.

-         Хто?

-         Не знаю. Я не питав, - нетерпляче каже він, - Зараз – йдіть.

***

-         Фай? Тебе ж так звати? Я думав, ти боїшся виходити з автобусу, - каже водій.

-         Я відчула, що дерево-ядро планети перегрілось і знала, що з цим робити, - ніяково каже вона, - Звісно, був ризик, що я спалю тут все, але все ж льоду в мені стільки, скільки вогню.

-         Фай родом з Глізе, - пояснює Меморіа, помітивши здивований погляд Фінна, - Це льодяна планета, що горить. Приблизно те ж відбувається і з всіма жителями планети – наполовину вогонь, наполовину лід. Вона прийшла, як тільки відчула жар дерева і охолодила його. І знаєш, що іронічно? Глізе знаходиться в сузірї лева.

 

***

 

-         Наступна зупинка – Тенебріс, - знову байдуже оголошує Рей, - Пристебніть ремні безпеки, якщо не хочете померти десь посеред космосу.

Як тільки Фінн задрімав, його розбудив крик. Раптом чоловік подумав, що під час цього туру поспати йому не дадуть. Цього разу кричала Інн.

-         Будь ласка, не треба, - благала вона, дивлячись на створіння, що змінювало обличчя. Зараз на його обличчі велика посмішка, а волосся перефарбувалось в колір воронового крила. В його руці – ніж. Судячи з усього, він просто не очікував, що Інн почне кричати, тому він виглядає досить розгубленим, коли Лоцерт хапає його за одну руку, а з іншої вибиває ніж. Розгубленість швидко зникає і він різко вдаряє Лоцерта в обличчя.

-         Мульто, припини це божевілля! – каже Лоцерт.

-         Ні, друже, я не можу, - каже той, посміхаючись ще більш божевільно.

-         Водій, можна зупинитись десь і висадити його? – кричить ящір, міцно тримаючи злочинця.

-         Я можу просто викинути його у відкритий космос відповідає той, не відволікаючись від керма. Мульто висаджують на наступній планеті, і Фінн спостерігає за тим, як всі пасажири забувають про сміливість Лоцерта. Як тільки рана на його щоці починає затягуватись, погляди пасажирів відвертаються від нього. Всі поводять себе так, ніби нічого не сталось. Інн навіть не встигає подякувати за порятунок до того, як забуває про нього.

-         Чому всі забули? – питає Фінн Меморію, що сидить поряд.

-         Тому що така його природа, - сумно відповідає жінка, - Бачиш шрами? Кожен з них – це забутий подвиг. Лоцерт часто рятує тих, кому це потрібно. Інколи навіть цілі планети. Сам він не забуває їх, але забуває несправедливість тих, кого рятує. Але всередині йому все ще боляче, тому він й плаче.

-         А я чому не забув про те,що він зробив? – питає Фінн.

-         Тому що з тебе ще не вивітрились мої чорнила, - каже Меморіа, - Через кілька годин і ти не памятатимеш.

Поки має час, Фінн думає про те, скільки шрамів на тілі Лоцерта і як, напевне, боляче були забутим. Він дивиться на ящера і намагається не забувати, і навіть більше - намагається згадати чи не рятував він їх до цього; чи не рятував він особисто Фінна він неминучої загибелі. Тоді якийсь невідомий інстинкт змушує його підійти до Лоцерта і подякувати за кожну врятовану ним душу, за кожен отриманий ним шрам і за кожну планету, якій він не дав загинути. І Фінн вперше бачить, як шрамами на обличчі Лоцерта стікають сльози щастя. А тоді він повертається на своє місце і забуває. А Лоцерт памятатиме завжди.

 

-         Окей, ми просто приземлились буквально в темряві, - каже Фінн водієві на зупинці.

-         Всі претензії до туроператора, - відповідає Рей, хитаючи головою, - Моя робота – привезти вас сюди. Можеш залишитись в автобусі, якщо тебе щось не влаштовує.

-         Добре-добре, я виходжу, - бурмоче Фінн і разом з усіма виходить в суцільну темряву планети, на яку вони прибули.

-         Ну знаєш, тут я тобі точно не зможу описати, що відбувається, бо сам нічого не бачу, Тімор, - каже Філлен, - Ми в однакових умовах.

-         Що ж, от ваші ліхтарики, - Рей роздає кожному пасажирові по ліхтарику, - Тільки ви зможете побачити лише дорогу під своїми ногами. Туроператор, судячи з всього, вирішив показати, що якщо ви купляєте найдешевший квиток, то отримуєте планету таку ж темну, як моя душа. Не впадіть по дорозі до готелю, бо тоді мені доведеться робити вигляд, що мені не байдуже. Побачимось завтра.

 

Рей йде вперед мармуровою підлогою, не дивлячись чи група йде за ним. Фінн наздоганяє його.

-         Ти ж вже тут був? – питає він.

-         Звісно, я тут був, - відповідає водій, - Не найкраще місце для відпочинку.

-         Чому? – каже Фінн, намагаючись освітити коридор, але світло зникає, як тільки він підіймає ліхтар вище підлоги. Навіть вогонь Фай не здатен освітити цю темряву.

-         Ти озирався навколо, ні? – саркастично питає Рей, - Темрява, як бачиш. Нічого, окрім темряви.

-         Чомусь же вони вирішили внести це в тур, - промовляє чоловік.

-         Цей тур ніхто не змінював вже багато років, - Фінн лякається, чуючи голос Меморії збоку, - Колись тут було світло. Єдине джерело справжнього світла на Тенебрісі – ліхтарі в очах мешканців. Але вже багато поколінь всі відмовляються розплющувати очі.

-         Якщо щось змусило закрити їх очі назавжди, то я навіть не хочу знати, що це було, - каже Рей, - інколи речі стаються на краще.

-         Але не завжди, - каже Меморіа так тихо, що ніхто її не чує.

-         Я впевнений, що бачив там монстра, - раптом каже чоловік з величезним ротом. Його малесенькі очі налякано бігають і навіть в темряві можна помітити вони блищать від сліз.

-         Єдиний монстр тут, Сермо – це ти, - роздратовано каже Рей, - Подивись на себе у дзеркало. В тебе навіть носу немає. І всі знають, що ти брешеш. Щоразу.

-         Але ж я не брехав того разу, коли казав, що ти не знищував те дерево, - виправдовується Сермо.

-         Впевнений, ти цього не казав, але мені дуже приємно, якщо ти був впевненим у моїй невинуватості. Хоча ні, зачекай, насправді мені абсолютно нема різниці, що ти там собі думав, - бурмоче він собі під ніс, - А зараз тебе відведуть у твій номер, поки монстри тебе не з’їли або поки ти не змусив якесь миле створіння повірити хоч у одне твоє слово.

 

Кожному з пасажирів назначають окремого провідника. Всім, окрім Тімор, яка чудово орієнтується в темряві Тенебрісу і прямує до номера сама.

-         Дозвольте спитати дещо, - каже Фінн своєму провідникові.

-         Так? - подає голос дівчина Еліз. Судячи з голосу, вона дещо молодша за Фінна.

-         Вам не цікаво, як виглядає Ваша планета? – ніяково питає він, - Ви ніколи не хотіли розплющити очі?

-         Хотілось. Особливо коли зміна тягнеться нескінченно довго і жахливо хочеться спати, - Фінн чує в голосі дівчини посмішку, - Кажуть, що якщо розплющити очі, то спати хочеться менше. Але…ви колись боялись невідомості? З дитинства нам казали ніколи не розплющувати очі, бо це небезпечно.

-         А мені батьки казали, щоб я ніколи не подорожував космосом, бо це надто небезпечно, - каже чоловік, - Але якби я не був зараз тут, мені б було надзвичайно шкода за своє життя.

-         Думаєте, я маю розплющити очі? – питає вона, зупиняючись і відчиняючи двері.

-         Думаю, Ви маєте вирішити самі і якщо Ви відчуєте, що готові, то обов’язково зробіть це. Ви варті того, щоб бачити цей світ. Всі варті.

-         Добраніч, - тихо промовляє дівчина-провідник.

-         До зустрічі.

 

***

-         Фінне, прокидайтеся, - чує він голос над собою.

-         Йдіть геть, - бурмоче Фінн, закриваючи обличчя подушкою, - Ще темно на вулиці. Я не спав майже добу в автобусі. Я не хочу прокидатись.

-         Ми на Тенебрісі, - хихоче голос і Фінн чує дзвіночки, - Тут завжди темно. А мене послали вас розбудити, бо ми через кілька хвилин вирушаємо.

-         Чекайте на мене в холлі, - каже Фінн і чує, як Інн виходить з кімнати.

В дитинстві Фінн боявся темряви, бо був впевнений, що в ній ховаються монстри. Прямо як той Сермо, який нічого не бачив, але абсолютно точно впевнений, що десь їх бачив, що вони є десь під ліжком чи за рогом коридору і варто лише світлу згаснути, вони припинять ховатись. В дитинстві Фінн боявся темряви, поки не зрозумів, що боятись треба насправді людей, бо вони монстри, яким не треба ховатись від світла.

-         Я думала, ви вже не прийдете, - каже  Меморія, коли Фінн приходить в холл готелю.

-         З чого б це я мав не приходити? – питає він.

-         Багато землян бояться темряви, - відповідає жінка.

-         Як ви спали?

-         Не так погано, як зазвичай, дякую, - він чує, як Меморіа видає тихий смішок, - Я навіть не ненавиджу вас за те, що дорогою сюди ви безперестанку бурмотіли щось про те, що люди – найгірші звірі.

-         Можливо, не ненавидите, тому що розумієте, що це правда? – питає Фінн і за звичкою намагається заглянути Меморії в обличчя, на якому зазвичай не видно емоцій, крім тих моментів, коли її погляд скляніє, а обличчя скривлюється від болю. Але зараз він не бачить навіть цього. Чоловік вже починає  розуміти Рея, який щиро не міг зрозуміти, нащо було вносити цю планету в тур і зараз залишився у своєму номері.

-         Не виключено, - нарешті каже вона після кількох секунд тиші.

 

-         Цікаво, а жителям так само незручно, як нам? – питає Кирп після того, як кілька раз ледь не падає, хоч його шлях ледь освічує рибка, яка пливе поруч із ним повітрям і чиї очі світяться.

 

-         Ні, - подає голос Тімор, - Вони живуть так все життя, тому їм досить легко орієнтуватись у просторі.

 

-         А ви? – питає хлопчик, - Ви жили так ціле життя?

 

-         Ні, - просто відповідає вона і Кирп розуміє, що розмова закінчена.

 

-         Вашій увазі – музична зала, - оголошує екскурсовод і в його голосі можна почути гордість. А коли починає лунати музика, Фінн його розуміє. Якби на Землі була така музика, то він би теж був за неї гордим. Співці співають невідомою йому мовою, але в їх голосах стільки болю, краси і щирості, що на очах виступають сльози і він ніби починає сумувати за людьми, яких ніколи не бачив, за планетами, які ніколи не відвідував і за життям, яким ніколи не жив. Саме в цей момент Фінн шкодує, що він раніше не подорожував. Саме в той момент, коли в мелодію вступає арфа, а на обличчі посмішка, змішана з сльозами.

Туристи просто сидять, слухаючи музику і ніхто не каже ані слова. Поки їх не ведуть до наступної зали.

-         Зала ароматів, - каже екскурсовод, - тут зібрані всі аромати всесвіту. Мільярди пробірок з запахами, звезені з усіх куточків, з кожної планети. Ви можете відчувати лише ті аромати, що вам приємні.

Фін вдихає повітря і відчуває аромат весни, змішаний із терпким шоколадом, що  за мить змінюється на запах апельсинів з корицею і ваніллю. Тоді він відчуває запах смаженого зефіру і може майже на смак відчути спогади тих вечорів, коли вони з сестрою розпалювали невелике вогнище на подвір’ї і смажили зефір на паличках, шалено сміючись. Він задумується про те, що відчувають інші туристи. Думає про маленьку Інн, яка, напевне, відчуває щось солодке і майже невагоме; про серйозну Меморію, що пам’ятає всі аромати світу, а значить, може відчувати цілий калейдоскоп запахів, від яких навіть в неї закрутиться голова; про Кирпа, який точно занюхав святковий торт, спечений його мамою кілька років тому; про Тімор,яка живе ось так, нічого не бачачи вже давно і очі розплющувати не бажає, як і тенебрійці.

-         Зала кольорів, - голос екскурсовода ледь-ледь захоплений, коли вони заходять в наступне приміщення, - Заплющте очі.

Фінн заплющує очі і бачить кольори, яких в житті не бачив ніколи. Здавалось би, ти живеш на планеті, яка створює рекламу, кольори якої завжди змушують звертати на себе увагу, але коли Фінн зрівняв земні кольори із цими, то Земля на мить здалась такою жахливо набридливою і миготливою, що аж в животі закрутило.

-         На цьому наша екскурсія закінчена, - каже чоловік, - Ваші провідники відведуть вас у номери. Дякую за увагу.

-         Привіт, - вітається Фінн до своєї старої знайомої.

-         Доброго дня, - він знову чує в її голосі посмішку, але не ту приязну, якою мають зустрічати в готелях, а щиру, - Знаєте, вночі я думала над вашими словами про очі.

-         І як? – цікавиться Фінн, коли дівчина замовкає, ніби в чомусь сумнівається.

-         Я не впевнена… - повільно промовляє вона.

-         В чому ви не впевнені?

-         В тому чи насправді безпечно розплющувати очі, - боязко каже вона, - це єдине чого я хочу, справді. Але якщо станеться щось погане.

-         Я скажу вам, як людина, що двадцять сім років живе з розплющеними очима, повірте мені, погане стається лише, коли ти назавжди їх заплющуєш, - каже він, - Легше скласти руки і втекти від чогось, що ще не стало ні хорошим, ні поганим. А можна все змінити. Заради цього треба трохи поборотись, але воно того варте.

-         Ви..напевне, ви праві, - посміхається вона, - я можу розплющити очі. Прямо зараз.

-         Нужбо, Еліз, будьте сміливою, - підбадьорює дівчину Фінн.

На коридорах досі темно, проте з того місця, в якому вони зараз ллється м’яке світло. І це світло не від туристичного ліхтаря, воно помаранчеве і тепле, наче сонячне проміння. Фінн здивовано хмурить брови, коли бачить перед собою руду дівчину, чиї очі світяться. На її блідому обличчі  помітний страх, захоплення і щире здивування.

-         У Вас все вийшло, Еліз, - сміється Фінн, а з очей дівчини течуть сльози.

-         Я..я можу бачити, - шоковано каже вона.

-         Варто було лише набратись сміливості, так? – каже Фінн.

-         Дякую вам, - шепоче вона і розвертається, щоб оглянути величезну мармурову залу, посеред якої стоїть великий трон.

 

Чоловік тим часом крутить головою, намагаючись розгледіти всі статуї людей з очима-ліхтариками, що знаходяться біля стін зали і гобелени незвичних кольорів, які судячи з всього, й створювали ефект Зали Кольорів. Дівчина стоїть біля трону і дивиться на велику плиту, що знаходиться на невеликому п’ядесталі поруч.

-         Тут надзвичайно гарно, - шепоче Фінн, але луна розлітається цілою залою і дівчині навіть не треба повертатись, щоб зрозуміти, хто позаду неї.

-         Думаю, вам теж треба це  прочитати, - каже вона.

Чоловік підходить до плити і читає напис: «В темні часи, що настали для Тенебрісу, через два століття нащадок короля Тенебріона, розплющить очі, щоб освітити дорогу тенебрійців в нову еру – Еру Світла. Хай живе королева.»
Прямо на їхніх очах після останнього слова з
’являється ще одне – «Еліз».

-         Хай живе королева Еліз, - каже Фінн, схиляючи голову в шанобливому привітанні.

-         Але я не можу бути нащадком Тенебріона, - каже вона, - Це якесь непорозуміння.

-         Я б не був таким впевненим, Ваша королівська високість, - жартівливо відповідає Фінн, - пророцтво каже саме за себе.

-         Думаю, я маю скликати парламент, - каже вона, з сльозами на очах дивлячись на тронну залу.

 

-         Думаю, це найцікавіша екскурсія на цій планеті, на яку я коли-небудь потрапляв, - визнає Рей, спостерігаючи за коронацією королеви Теренбрісу і за громадянами, що одне за одним починають розплющувати очі, освітлюючи планету.

 

-         Тепер ти ненавидиш мене менше? – питає Фінн.

 

-         Не думаю, - бурмоче чоловік, але посміхається.

 

-         Серед нас ще дуже багато тих, чиї очі заплющені, - урочисто лунає тронною залою голос Еліз, - Але я впевнена, що невдовзі кожен із вас зможе побачити, наскільки прекрасний мармур Тенебріса і…знаєте, - каже вона вже менш урочисто, - вчора вночі я вперше побачила зорі. І це було воістину найпрекрасніше, що міг створити цей всесвіт. Тому я сподіваюсь, що кожен із вас побачить зорі і зможе перевірити мої слова на правоту.

Залом лунають гучні оплески, ще кілька мешканців розплющують очі і голосно охкають, бачачи перед собою королеву в розкішній чорно-білій сукні, що за її словами символізує гармонію світла і темряви на Тенебрісі.

-         Думаю, нам час летіти, Ваша високосте, - шанобливо каже Рей після коронації.

-         Ви впевнені, що не можете залишитись ще хоч на день? – питає Еліз, дивлячись на групу туристів, що зібрались навколо неї, - Я хотіла подякувати вам усім, але вчора все сталось так швидко, що я й не встигла.

-         Найкращою подякою буде, якщо ви зможете перетворити цю планету на місце, придатне для справжнього світлого життя, Ваша високосте, - подає голос Тімор.

-         Ви не тенебрійка, - видихає королева, - Чому ваші очі заплющені?

-         З тої ж причини, що ваші ще добу тому – я надто звикла боятись світла, - відповідає жінка.

-         Знаєте, одна мудра людина сказала мені, що заради того, що ще не стало ані хорошим, ані поганим варто боротись, бо воно того варте, - прорікає Еліз.

-         Це вона тебе мудрою людиною вважає? – тихо говорить Рей Фіннові голосом, повним сарказму.

-         Тож я не хочу наказувати вам розплющити очі, - продовжує королева, - але як тільки у вас буде достатньо сили, просто спробуйте. Можете лише на кілька секунд. Але повірте, ви хочете бачити все це.

-         Обовязково скористаюсь вашою порадою, - схиляє голову Тімор.

-         Що ж, якщо ви остаточно вирішили їхати, то нехай вас охороняє Світло у вашій подорожі, - посміхається вона.

 

***

 

-         А тепер всі додому! – оголошує водій вже не так байдуже, - Як би не було гидко визнавати, але я навіть трохи сумуватиму за усіма вами.

-         Ми теж за вами сумуватимемо, Рею, - каже Інн і видає протяжний дзинь, - Це означає «Хоч ви й поводитесь, як старий, що постійно на всіх скаржиться, та ви все одно мені подобаєтесь. Сподіваюсь, у вас все буде добре.»

Рей якось сумно посміхається і коли всі пасажири засинають, він говорить до Фінна, не відволікаючись від керма:

-         Завтра Земля вибухне.

-         Знаю, - відповідає Фінн, - Але мені немає чого втрачати, тому, напевне, блукатиму космосом. А ти? Напевне, й далі будеш возити створінь, яких начебто ненавидиш, планетами і робитимеш вигляд, що тобі це не подобається?

-         Мені треба дещо зробити на Землі, - здається, водій не розділяє жартівливого настрою Фінна.

-         На Землі? В останній її день? – шоковано питає він, - Ти самогубця чи як?

-         Можливо, - гірко промовляє Рей, і в його очах Фінн бачить сльози,  - Моя донька. Їй шість. Її мати померла ще, коли їй був рік і я виховував її сам, поки…три роки тому лікарі сказали, що вона смертельно хвора. Тоді я й знайшов цю роботу, намагався заробити на ліки, щоб хоча б продовжити її життя на кілька років. Коли виявилось, що Земля помирає, вона сказала, що не покине її. Своїм дитячим надзвичайно серйозним голосом. Сказала, щоб я летів. Але я не можу не побачити її перед смертю. Навіть якщо це вартуватиме мені самому життя. Пообіцяй, що допоможеш мені.

-         З чим? – питає Фінн.

-         Я посаджу автобус на Землі, а тоді ти відведеш його на безпечну відстань, якщо я не встигну повернутись. Ти збережеш життя всім їм, - він вказує пальцем на пасажирів, що мирно сплять.

-         А ти? – перепитує Фінн.

-         Байдуже на мене, - відповідає той, - Пообіцяй, хлопче.

-         Обіцяю, - через кілька хвилин каже той.

***

-         Де ми? – сонно питає Фай, потираючи очі долонями. Всі, окрім неї, Фінна та водія сплять.

-         На Землі, - відповідає Рей, дивлячись на будівлю лікарні, біля якої вони приземлились.

-         Ви вбити нас вирішили чи що? – вигукує дівчина.

-         Фінн відвезе вас подалі, як тільки стане надто небезпечно, - спокійно каже чоловік, хоч його голос помітно тремтить.

-         А ви? – розгублено питає Фай.

-         Не хвилюйся за мене, - відповідає водій і коли він повертається до Фінна, його голос звучить суворо, - Якщо я не повернусь рівно через дві години, лети звідси.

Фінн просто киває і сідає за кермо.

-         І Фінн? – каже Рей.

-         Так?

-         Якщо хоч з одного пасажира тут волосина впаде, я повернусь з того світу і вбю тебе.

-         Старий-добрий Рей, - посміхається Фінн, - Удачі. Ти мусиш повернутись.

Рей виходить, не відповівши.

«Хвилини йдуть надто швидко»,- думає Фінн, коли проходять півгодини, а Рея все ще не видно.

Прокидається Меморіа і вони разом з Фай сидять десь в задній частині автобуса і спостерігають, як Фінн стурбовано намотує кола біля автобуса.

-         Надто швидко, - бурмоче він, коли залишається півгодини.

-         Надто швидко! – кричить він за пять хвилин до вильоту, заходячи в автобус, щоб побачити цілу купу стурбованих поглядів.

-         Думаю, він не повернеться, - оголошує Фінн, - Залишається пять хвилин.

-         Він, напевне, не збирався повертатись, Фінн, - озвучує думку всіх Лоцерт.

Фінн помічає, що навіть Тімор, що тепер розплющила очі, згідно киває.

-         Знаю, - тихо каже той, сідає за кермо і відраховує останні хвилини.

-         Думаю, нам час, - каже Меморіа.

-         Так, - Фінн кидає останній погляд на двері лікарні, але з них ніхто не виходить, тому хлопець повертає ключ і автобус злітає, відвозячи пасажирів на безпечну відстань від планети, що скоро вибухне.

***

 

Коли ти дивишся, як гине твоя планета, хай для тебе, звичайного крадія, всі рідні якого померли, там вже давно не було місця, серце мимоволі болісно стискається, нібм вибухає, завершивши свою передсмертну агонію разом із Землею.

Хто я? ким був? І ким стану, знаючи, що місця, де я народився, жив і зовсім трохи зіпсувався, більше немає? Адже будь-яке створіння тягне в його рідне місце. Від мого міста, - ба більше – від планети залишився тільки фантомний біль, купка пороху та один хлопець, який так довго тікав від власної долі, що втік від долі цілої цивілізації.

Я живий. І що з того? Я останній і назавжди таким залишусь. Чи це мій останній рейс космічним автобусом? Чи не захочеться мені після всього вийти у вакуум, навічно замерзти, померти, піти…власне називайте, як хочете? Напевне, ні.

Сліз і бажання померти більше не залишилось; лише глухі спогади і один-єдиний твердий намір: розвезти всіх цих створінь по домівках, а тоді почати новий рейс, бо саме це й робота справжнього водія.

Інколи доля пише історію на свій лад, але ніколи не буває такого, щоб вона вирішувала щось неправильно. Тому інколи вона забирає життя цілих цивілізацій, щоб дати шанс одному космічному мандрівнику. І хто зна, що з цього вийде?