User Rating: 2 / 5

Star ActiveStar ActiveStar InactiveStar InactiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

— Солько, чуєш? Там той...

Переминається з ноги на ногу, чухає то носа, то лоба.

— Щой?! — Гримаю я, бо не маю часу слухати старшакові теревені.

— Той...

Носа — чух-чух, по долівці — туп-туп.

«Ти ще дупу при мені почухай», — думаю злостиво. Зілля в казані вже булькае, по горщиках розливати пора, брудних лахів повні ночви, до річки йти пратися тре', а тут він — мимрить, чухається.

— Ну! — прикладаю я костуром об долівку.

— Той, дідич приїхав.

Мені аж пальці на костурові заціпило:

— Який тобі дідич? Та ж нема вже Ґжаха.

Лоба — чух-чух:

— Ґжаха нема, а синок його є. Приїхав от.

— Чого приїхав?

— Ти відунка — йди й вивідуй чого.

— А ти, значить, хвіст собачий, а я ж думала — старшак над селом.

Лише тут бачу, що старшакові лячно, аж мордяка посіріла, і чухмариться не дарма, з неспокою його свербить.

Зілля пішло верхом, люто шиплячи. Тільки й встигаю, що обгорнути руки спідницею, та вхопити казана з вогню й гепнути вбік на лавку. Дідькового тобі хвоста в юшку! Й підкласти нічого не встигла, тепер лавка чорна буде. А цей стоїть, мнеться, чекає.

Дідич, значить. Приїхав.

Так здавна воно повелося, що дідичами в нас були ковилини. саме село з житянських, живемо з врожаю, та з млина, та ще трохи з худоби свійської і полювання, сидимо при броді через Шуминь-річку, від того й село зветься Бродна.

А ковилини од віку — за Шуминем, у Білих степах. Ґжахова чарма при самій річці землі має, добрі, напоєні, для коней ситні, то ж віддавна з Бродною і торгує, і кумує, мішанців у нас — кожне третє, як не глянь з-за тину біла голова, як качан капустяний стирчить.

Кажуть, за дідів нинішнього бродинського люду прийшли з глибших земель, зі Степу Чорного, чужинці й зажадали ковилинських пасовищ, та коней, та дівчат білокосих, то ковилини їх і вжарили, і по морді, і по спині, а заразом і нашу Бродну на попал та глум чужакам не дали, оборонили. От відтоді владар чарми прирічної нашим дідичем і став.

— Та йду вже. Дай, хоч спідницю від сажі обтрушу, бо обдрипалася, на тебе глядячи.

Не дурно старшак боїться. З Ґжахом велося то так, то сяк. Був лихий на руку, особливо замолоду, проте слова свого пильнував, як рідного немовляти, тілом і душею стояв, але ж і від інших того жадав.

Платили ми ковилинам данину чесно, борошном та солониною, та зброєю і збруєю від наших ковалів. Бродна велика, то ж ковалів у нас аж четверо.

Якось були недоплатили. Погадав старшак, що не буле Ґжах кожного міха з борошном та списа перелічувати. Перелічив.

Над'їхав сам, зібрав старших мужів. Сам тоді вже в літах був, то ж не бив, не калічив, сварив у вічі глядячи. Доплатили.

А було ще хлопці наші загуляли до сусіднього села, вище за Шуминем, коней звели скількись, дівку зобидили.

Чи-то Ґжахові сусіди наплакали, чи просто вітром донесло, але знов над'їхав сам, суд чинив. Коней повернув, тих, що звели батогами бити звелів, а ґвалтівника повісив. Матері його, як за сина прохала, теж довго в очі дивився, а тоді все одно повісив.

Такий був Ґжах.

Вже й по ньому, півроку як. Тре' піти глянути на спадкоємця.

Має бути зовсім юний. Ґжах довго самітником їздив, аж узяв дочку владаря з іншої чарми. Ми її раз лише бачили: мала й усміхнена, як дитинча. Вона померла пологами. Cина Ґжах ростив сам. Не так ростив, як ото інші пани: здав бабам на руки й лише коників медових в кулаку приносить. Ґжах возив малого в сідлі за спиною, що на свято, що на війну. Було й до нас привозив, та теж давно, тоді хлопця з-за батькових плечей ще й видно не було. А тепер от бач — дідич.

Гаразд, спідницю обтрусили, волосся пальцями прогребли. Дарував же мені Білаш ремінця шкіряного, гарно сплетеного — загубила, нечупара кульгава. Та й дідько з ним. Тре' іти, з дідичем вітатися, про долю нашу, бродинську розпитувати, якщо вже старшак забздів, у кутку чухається.

Сходжу з ґанку, спираючись на костур і важко тягнучи неслухняні ноги. Та ні, слухаються, тільки не дуже — не побігаєш.

— Де він є? — Питаю. Старшак важко сопе за спиною:

— Та в мене, на моріжку проти хати стоять.

Робиться смішно: чи городами до мене тікав, чи в дучці над ямою сидів, штани натяг, та тихцем з двору подався, аби самому дідича не стрічати?

Я, значить, відунка, мені й вивідувать. А чого ж — спитаєш, то й відаєш.

Бачу здалеку, троє, при конях. Високі ковилинські жеребці, довгогриві, сірі, як туман, вільно попасують старшаків моріжок. Чогось у ковилинів і коні, як ковилини, сиві та легкі.

То от, троє. Один мішанець, молодий, русявий, навіть світлий, та куди до ковилинського безбарвного волосся, й справді, що твоя ковила. Може й не мішанець, а пригрітий знайда, бо ковилинського в ньому — хіба одіж, очі теж не їхні, карі, меткі, з хитрими вогниками. Усміхається мені. Е, було б кому, хлопче.

Другий старший, пошрамований, волосся стягнуто в тугого хвоста, такого тугого, аж очі йому до скронь кутиками потягло. Лихий, чи може просто знедолений, через те, ніби каменем вкрився.

Третій... От власне й він, дідич. Як на ковилина, то негарний. Вони, особливо доки юні, наче дівчатка: тонкорукі, легконогі, окаті. Цей теж стрункий, високий, легкий в кістках, але обличчя надто різке, рот ледь скривлений, ніс надто вузький, хижий, очі мабуть материні. В Ґжаха були геть ковилинські, наче висхлі волошки, чи-то блакитні, чи-то сірі, а в цього сині, темні, хмурні. Ой, старшаче, не дурно тобі коліна тремтіли! Міцного маємо дідича, як мед не вип'єш.

— Маю слово до вас, бродинці, до тебе, старшаче, до тебе, берегине, й до усіх людей ваших, кому вік і доля дали розум.

Дивиться просто поперед себе, ніби на старшака, а ніби й на мене.

— То що, тупанку скликати? — Радісно висунувся старшак, зрозумівши, що не його, бідаку, дідич карати приїхав.

А дідич опустив очі до моріжка і я раптом побачила, що повіки в нього чорні, і під вилицями темні тіні залягли, ніби в хворого. Стоїть, мовчить.

— Скликай. — хрипко кинув, наче вихаркнув пошрамований.

У Бродні всі знають ковилинської, хто трохи, а хто й добре, але вони зверталися до нас по-нашому, значить іще не зовсім лихо, значить, може ще й на добро.

Але для чого — тупанку. Так у нас називають, коли все доросле село сходиться на вигоні за млином і давай справи правити, суди судити. А коли вже слів замало, то постають рясно і тупають, доки уся дурна сила та лиха вдача в землю не піде, а тоді вже спільний присуд і виносять.

Нащо ж йому тепер тупанка?

Зібралися, брилі з голів поздіймали перед дідичем. Стоять.

— Дідич ваш, чармай Тайгерен має слово до вас. — Сухо й шорстко, ніби іскру креше, вигукнув пошрамований. А Ґжахів син раптом махнув рукою, по-простому, ніби при своїх:

— Облиш, Кеншак, наче я сам за себе не скажу. То от, люде. батько мій був вам захистом, ви йому були допомогою. Він був чесний із вами, а ви із ним.

Старшак засоп у мене над плечем вельми красномовно, та я пхнула його у бік. Тайгерен вів далі:

— Мушу просити вашої допомоги як дідич і як чармай, і як один із вас, що родився на Шумині.

В натовпі зазітхали, хтось із бабів жалісно йойкнув, зачувши лихо.

— Прошу вірності вашої у війні з Гатинським князем Силою, що от уже зібрав військо на Білий Степ.

— Твою нехай! — В голос закляв Білаш. Не всі одразу доперли, що то таке мовив дідич, але цей допер і очі йому спалахнули лютим горем.

— Ваша воля відмовити мені, бо я ковилин, а ви житяни, адже й гатинці житяни, але батько мій беріг вас від Чорного Степу, й від сусідніх княжат свавільних вище й нижче по Шуминю, беріг, як беріг свою чарму, не ділячи. Зараз чоловіки наші й молодь погнали табуни глибоко в степ, на поглядини Олар-чармаю, на торги й міни. Князь Сила знає про те, бо так є щороку на початку літа. Князь Сила іде на Білий Степ, коли зі мною в моїй чармі межовій лише підлітки, каліки та жінки з дітьми. Я благаю вас — не дамо їм Шуминського броду, бо це — смерть для моєї чарми.

— Твою ж нехай! — знову вистогнав Білаш, а старшака за собою я вже й не чула. Мо` на землю всівся від страху?

 

 

Вечір. Я сиджу в Білашевій хаті. Чого пошкандибала до нього? Однаково б сам прийшов радитися. Та мені не сиділося: розлила зілля по горщиках, менших й більших, добре зілля проти ран колотих та рубаних, як знала, подивилася на ночви з пранням, плюнула — не втече, узялася за костура та й пошкандибала до Білаша.

Тупанка присудила брід проти Сили Гатинського тримати.

Якось, років зо п'ять тому, над'їхали до нас його вої з очільником, не багато, але злі й муштровані. Очільник сказав, що, як ми сидимо на сьому березі Шуминя, а усі землі від Шуминя, до самого Гатина, й за Гатин, до Чорнояра й Кручого — Силі коряться, силу Старшим князем визнають, то й ми — гатинські, отже нам — Гатинові данину платити.

Ми до очільника покивали, старшак пошкірився улесливо, він те вміє, а Білаш тихцем по Ґжаха сплавав.

Ґжах і прийшов, сам, сивим своїм конем брід переїхавши, а чарма його на тому березі стала. Мужі білоскроні, з волоссям так туго стягнутим, що очі їм попідтягало, навскісно, люто, юнаки гнучкі, гарні, як дівчата, дівчата, ще гарніші, з луками малими та влучними, жінки повногруді, з дітлахами за плечима і списами в руках.

Гатинські вої на те все глипнули, очільник з шиї золоте брязкальце зняв, Ґжахові з уклоном передав від Сили, на знак дружби, та й коней додому завернули, Ґжах собі, гатинці собі.

— Бач, Білику, п'ять років дружбу збирав, досить мабуть назбиралося.

— Мо' для Ґжаха й не досить, та Ґжах мертвий, а Тайш — дитина ще, а пів-чарми в Старшого чармая на гулянці.

— То що, Білику, здамо Ґжахову дитину?

Він мовчить. Лице в Білаша дивне, важкочоле й вузьке до низу, ніби вовче, шкіра засмагла й завітрена, аж червоняста, а волосся біле, навіть і не ковилинське, геть біле, як сніг чистий. Молодші кажуть: посивів зарано, а старші знають — вродився такий, ото мати Білашем і назвала. А чого таким вродився знаю я, а сказати — не скажу.

Білаш мовчить. Я розглядаю хатнє начиння по лавках та приступках.

Затишно в Білаша, ніби й не сам чоловік живе. Усе чисте, в мисок денця жовтими змійками й зеленим листям помальоване. сам малював, а миски та глечики в гончаря нашого за звірячі шкури купує.

Білаш не сіє й не майструє, живе з полювання, а в лиху годину стає нам за воєводу, бо зі старшака який вже там очільник на лиху годину? Зате, коли мирно, старшак усьому раду дає, й худобі, й людям, на те хист має, бо хитрий і терплячий.

На Білаша не одна метка дівка оком накидала. Тихі то страхаються, а метким він до вподоби, з вовчим його лицем, з ножем довгим і усмішкою скупою, та він все вовкує сам у хаті своїй чепурній.

Кажуть далеко, за кілька сіл, має молодицю. Кажуть, що гарна, і що синок у них з Білашем. Не знаю до певна, але хочу вірити, що правда. А чого Білаш із родиною не живе, про те теж знаю і не скажу.

— Ні, Солько, не можемо ми Ґжахової дитини здати. Але й проти Сили Гатинського не встоїмо, навіть разом із Тайшевою пів-чармою. От як зробимо: дітей з бабами через Шуминь переведемо, нехай чарма приймає. Як тут гаряче зробиться, нехай з чармою в глиб Білого Степу відходять. Тайш сказав, що послав уже гінців до своїх, на їхню велику гулянку-мінянку, аби воїв сюди кликали. Швидко не обернуться, Сила швидше прийде, але маємо надію, що, як ми його тут затримаємо, надійдуть ковилини і, бодай дітей наших Силі не дадуть, оборонять і потім пригріють з вдячності. Такий от маю задум.

— Старшакові казав?

— Казав.

— І що?

— Труситься. Але притакує. Він, Солько, має трохи совісті, рівно стільки, щоб і рибку упіймати, і дупку не вмочити. Так що збирай причандалля, завтра за річку поїдеш.

Дивлюся на нього пильно: чи здурів, чи на глум бере?

— Ага, вже побігла, п'ятами за вуха зашпорталася…

— Чиї вуха?

— Та твої ж, мандире-командире! Мені ти не батько й не муж, то навіть ради дати не можеш, не те, що командувать. Лишаюся, бо так хочу.

Я звично пристукнула костуром. От цікаво, як не була б кульгава, чим би пристукувала, мо' лобом об стінку?

Білаш зітхає тяжко. Він теж знає, чого я можу так казати і маю так чинити, але не скаже.

Засиділася, ніч уже, треба йти. Але йти не випадає. Коли стою вже у дверях, до хати ввалюється старшак, важко хекаючи, по козлиному дрібно трясучи бородою:

— Білаше! Біда! Коваль із ковальчуками на ковилинів напав, тамочки, на вигоні, де з наметом своїм стали. Мала моя зараз до хати примчала, на власні очі бачила. Вештається ж поночі, холера!

Так, меншу з чотирьох його дівок точно холерою назвати тре' було, як вродилася, кошеня вирлооке, шипить та по тинах скаче. Але зараз, бач, придалася.

Білаш мовчки бере піхви з мечем, та довгого свого ножа на пояс чіпляє. Я перевіряю, чи легко з костура сходить важка мідяна куля під руку, і чи не заплутався прихований всередині міцний та тонкий мотузок, і чи не відв'язався. Далі беру в широку торбу пару горнят із зіллями та полотна згорток, а торбу на плече.

Усе те робимо рівно, без метушні, тоді Білаш тихим вовком вискакує на двір і зникає в темряві. Ми зі старшаком поспішаємо, як можемо, бо старшак уже й на правду старий, а я... Та що там казати!

Коваль із ковальчуками то, значить, Борич, бо дорослі сини, що в батькове ремесло пішли тільки в нього. Кепська справа. Синів у Борича четверо, всі моцні й забурунні, як півні, та й сам Борич — нівроку. Матимемо досить клопоту.

Дорогою старшак стукнув ще в кілька вікон до надійних дядьків та хлопців. Повибігали хто в чому, аби з дрючком. Кругла від м'язів Занька ковалівна, іншого коваля, з нашого кутка, викотилася голіруч, та до її кулаків нічого й не тре'.

Доки я дошкандибала, то там уже кипіло. Метався зі своїм вертким мечем Білаш, більше дбаючи, аби не нашкодити, ніж навпаки, гуляли по спинах дрючки та обухи, теж у півсили, і тільки Занька ліпила своїм кулаччям від серця, солодко приухуючи.

Та коли зрештою усе притихло і Борича з синами пов'язали міцним мотуззям, я подумала, що мо' й менше було стримуватися, мо' й мало я вгріла середульшого Бориченка своїю кулею мідяною, розкрутивши її перед собою. Цілила в плече, аби довго ні на кого руки не йняв, а тре було в дурного лоба. В крові Бориченко добряче, і не в своїй, та й усі вони в крові.

Дідич наш сидить, притримуючи, ніби обіймаючи пошрамованого, а в того бік розсічений, аж струмує з нього.

Мішанець кароокий плече лівицею затис, а з-під неї теж червоне підпливає.

Сам Тайш ніби цілий, хоча он скроня темна й вилиця, точно синець від Боричева кулака, чи від обуха, і очі в дідича якісь запаморочені, наче голова йому дуже болить.

Сідаю швидко, ледь не падаю біля нього й пошрамованого, відводжу Тайшеві руки:

— Дай гляну, зупиняти ж треба, та не руками.

Рана широка, розпанахана, але кісток, здається не зачепило і глибоко не зайшло. Мо' й нічого. Швидко дістаю полотнини чистої побільше, та горнятка з зіллями, воском залиті, та гукаю, щоб води мені скип'ятили.

Тільки-но викидаю з голови усе, крім ран і того, як їх гоїти, аж раптом Борич кричить, люто, безтямно:

— Ярий усе бачить! Ярий зради не попустить! Чужанам продалися, вовкам степовим, за милість вовчу! Князя кревного, житянського на поталу, на списи їхні кинути хочете.

— Ярий не попустить! Око його всевидюще! — ревуть у своїх путах Бориченки.

Он воно як, Ярий, значить. Око його і на Боричевих дверях різьблене, і на Боричевих ножах та лемехах куте.

— Один Бог, один князь! — Далі надсаджується Борич.

— Один бог, один князь, один суд, один кат. — Раптом, ніби холодним лезом врізається у його воляче ревіння Білашів голос.

— А ти б як хотів, щоб багато катів?— Не вгаває Борич.

Я подумки клацаю пальцями: нарваний, лютий, оком Ярого з ясних небес засліплений, але не дурний.

Білаш сумовито дивиться на коваля:

— Я хочу сам обирати і бога, й князя, а якщо хочеш, то й ката, а не він щоб мене брав, не питаючись.

На тому Боричів і повели до міцної комори замкнути, а я лишилася поранених перев'язувати, та ще Білаш з нами, допомагати.

Тайш усе не відходив від пошрамованого, то сяде поруч, то відбіжить і знову притреться, аж не витримав — струсонув кулаком у нього перед лицем:

— Кеншаку! Навіщо? А якби він тебе вбив, а я знав би, що то я мав померти, а ти мене затулив? Як жив би з оцим?

— Ти чармай, — виплюнув Кеншак не дивлячись. У чарми має бути чармай.

— Я не можу. Не зможу.

— Мусиш.

— Мусиш, — підтвердила я, бо сиділа тут-таки, поруч.

Дідич різко схопився на ноги, відійшов і сів біля полотняної стінки їхнього намету.

— Йому важко, — сказав до мене Кеншак, — батько його зрілим мужем був, коли чарму отримав, а він дитина вчорашня.

Я згадала, як говорив до нас сьогодні вдень Тайгерен. Він знайшов такі слова, що ніхто, крім Боричів, сонцем вдарених, не зміг байдужно слухати.

— Ні, Кеншаку, він добрий чармай, і дідичем нам буде добрим.

— Добрим? На добрих та щирих, бачиш, з сокирами приходять.

— На злих і нещирих теж. Тільки їх нема кому затулити.

Кеншак усміхнувся, тоді пильно глянув мені в лице і усміхатися перестав:

— Хто ти?

Я знизала плечима:

— Травниця тутешня, зілля варю, рани гою, кістки зрощую.

Він не випускав мене з вицвілих, наче липневі волошки, ковилинських очей:

— Хто ти, сестро? Ти ж не...

Зробилося зимно, захотілося відвести погляд. Та ж він теж відун. Як я не помітила зеленої стрічки, дрібними бурштиновими скалками розшитої. Волосся йому тримає, як годиться ковилинському відунові, а поверх грубого шкіряного шнуру намотано, про чуже око. Я беру в свої долоні його руки, тонкі й жилаві, сильні й спрацьовані:

— Не питай, брате.

Він ховає очі під бляклими віями.

— Не буду. Спати буду. Скоро битися. Сил треба.

Я відходжу, присідаю біля мішанця, перевірити, як Білаш перев'язав йому плече. До ладу перев'язав, молодець.

Я вже знаю, що мішанця звати Кайлен, ковилинською говіркою «чесний», і ніякий він не мішанець, а точно знайда. Малий Тайш якось далеко в степ утік на півдикому коні. Кінь його скинув, а малий сирота бездомний знайшов. Не обдер ковилинського чармай-тана від брязкалець срібних — на коня поклав поперек сідла і до чарми привіз. Ґжах Тайшеві, як прочумав, нагаєм врізав, а приблуду лишив і Кайленом нарік.

— Солько, що їм той Ярий? Хіба з неба зіскочить та повні штани золота насипле? Я от і не знаю — в кого там вірю. Кеншак от про Срібного лебедя розказує, що в чорній воді пливе, цілу ніч нас береже, бо вдень людину берегти не тре', вдень вона сама не спить і бережеться, а вночі тре'. Лебідь пливе, синіми очима душі наші пасе між зірок, аби далеко не заблукали. Я часто зірки вві сні бачу. Добре, що він мене пасе, а то б я точно заблукав. Та може то й казки. Кеншак стільки всього розповідає: про море далеке, що аж неба сягає, про чармаїв чужих, що в них доми з рожевого каменю, ніби світанкове проміння заморозили й на брили велетенською сокирою порубали. То не всьому ж вірити? А Ярий.... Хай собі на небі, а ми собі — тут.

— Спи, Кайлене, одне Кеншак точно каже: скоро битися, сил треба.

Хлопець слухняно опускає голову на м'яке сіно:

— А я бачив, як ти билася: ногами ніби в землю вросла, сама рука з тією штукою прив'язаною ходить і аж гуде навколо. А навчи мене?

— Навчу, коли твоя рука загоїться.

Знову робиться зимно. А що, як не відпустить, ніколи не відпустить? Так і буду жити вічно й спокутувати. Скільки ж це мені зараз літ? Не знаю. Краще не думати. Білаша малим пам'ятаю, значить старша за Білаша. А йому ж скільки? Годі!

Білаш оно спить під кущем, просто на землі, як звір.

До мене підходить Тайш, сідає поруч, обхоплює коліна руками, мовчить.

— Тобі голова болить.

— Ні.

— Знаю, що болить.

— Знай.

— Нащо ви лишилися, втрьох, у чужім селі?

— Не в чужім. Хотів перевірити, чи не зрадите.

— Перевірив?

— Так.

— Поведеш нас при броді стояти?

— Поведу.

Знов мовчить. Ковилинське волосся при зірках та місяці срібним укривалом лежить йому на плечах. Він не збрирає його у хвіст. То тільки одружені ковилини й ковилинки збирають волосся, або ще відуни, бо відуни від народження старі.

— Солько, а я тебе пам'ятаю, ще давно, як ми з батьком приїжджали. Ти така ж як була.

Він кладе голову мені на плече і я відчуваю, як вона тяжко болить.

Згадую чомусь, що не мав матері, що померла маленька, усміхнена чара-таййо, не побачивши сина. Торкаюся губами чорної, забитої скроні:

— Нічого, Тайшу, на те вітер, аби рвати, на те корінь, аби вдержати.

І чого він назвав мене берегинею? Чужа говірка, хоч і добре вивчена. Просто хотів сказати, що бережу, лікую. А мені — «берегиня», то ніби — від берега. І знову зимно. Добре, що він сидить поруч і волосся його пахне пилом, висхлими травами і місячним світлом.

 

 

А за три дні ми стояли при броді: до сотні наших, бродинських і сотні з півтори ковилинських юнаків та юнок, та дещиця ветеранів, хто без руки, хто без ноги, хто без ока. Така от рать могутня. На чолі Тайш із Білашем. А за рікою відходила вглиб Білого Степу чарма разом з нашими жінками та дітьми, назустріч допомозі, подалі від смерті.

А перед нами далина вже куриться, густо куриться, широко. Скільки ж у нього війська, в того Сили? Чи й менших княжат підбив проти Білого степу? Та чого? Скільки з діда-прадіда торгували, мішанців оно по селах чи ж не половина. Як серед чармаїв траплялися забурунні, до чужого ласі, так і житянські князі хіба овечки? Чого ж йому, тому Силі? Та ж сили, і влади, і за Чорнояр, і за Круче, аж до гір, а в наш бік — за Шуминь, глибше й глибше у Білий Степ, аж доки весь не підкорить, не витопче, як білі гриви ніжної ковили. А тоді вже наштовхнеться на люте прискалене око Степу Чорного. Чи й Чорний його не зупинить, Силу?

Білаш сходить з коня, торкає мене за плече:

— Відійдімо, до діла є.

Відходжу, стою, слухаю.

— Чуєш, Солько, я от що хотів. Ти ж не проста відунка? Ти ж із сильних?

От вас — на мою голову! Спершу Кеншак, тепер цей.

— Кажи вже, Білику, бо Сила третім до бесіди долучиться.

— Кажу. Солько, не дай мені піднятися. Ти ж усе знаєш. Поруч будь і, як що — не дай мені піднятися.

— Воюй, Білику, не вважай. Я буду поруч.

Він відходить, заспокоєний знову заскакує в сідло, підїжджає й стає стремено в стремено з Тайшем, Кеншаком і Кайленом. Кайлен стискає списа лівицею, Кеншак сидить, трохи зкособочившись, забинтований бік йому болить, але він того ні за що не викаже. Мотузки шкіряної нема, зелена стрічка важко метляється на вітрі, брязкає і зблискує битим бурштином. Чаклувати надумав? Ой-ой! Хоч би пару стріл відвів з такою раною, чаклун.

А мені ще й Білаша, до всіх моїх тривог. «Не дай піднятися». Я тобі, відьмаче, спершу впасти не дам, вмерти не дозволю.

Отак живе-живе серед людей такий бідака біловолосий, та й не бідака — вояк, мисливець, оборонець і ніхто про нього не знає, що як заподіяти такому смерть — не в землю ляже, а з землі устане, вимерцем, почварою бездушною, крові спраглою, і не відрізнятиме односельця від чужанина, рідного від ворога. Все йому буде — тепла кров до бездонної горлянки. І нема на ту горлянку іншої ради, окрім кілка гострого.

Білику, братику! Та ж ти — на коні швидконогім, а я з костуром на землі. Нічого, якось вбережу.

От уже й видно їх: кінноти сотні зо три, за нею піхота за щитами круглими, на кожному — золоте око Ярого у вінку з колосся. Гарні вої, як лялечки з твердого дерева різьблені.

А от і він попереду — Сила. Кінь рудий, в грудях широченний, був би потворний через ту важкість, якби не зріст. Вищий од високих та тонконогих ковилинських туманочків, велет, а не кінь. Грива й хвіст — щире золото, сам — моцна бронза. Сила в сідлі випростався, голову назад відкинув. Отакої! Темне волосся туго й зухвало стягнуте на маківці, по-ковилиськи. А густе! В самого ніби кінська грива за спиною. Шкіра туга і смаглява, аж сяє, світла житянська шкіра, прокопчена сонцем наскрізь. У вусі виграє проти сонця широке золоте кільце. Ярому, значить вклоняємось! А борода ж твоя де, окраса чоловіча? А кучері плинні, кутим золотим обручем по лобі перехоплені? Ой, житяниин же, житянин! Скільки ж у тобі житянського? Бачив би Борич! Мо' й добре, що в міцній коморі сидить, менше розчарується.

Летить Сила, кричить Сила! Що кричить! Та, те, що завжди кричить, на ворога скачучи:

— Іду на ви!

Та вже ж бачимо. Вже і назустріч подалися. Спершу Тайш, дитя дурноверхе, коня у чвал пустив, за ним — Кайлен, за ним уже й Кеншак з Білашем.

Далі зірвалася з місця ковилинська кіннота під прапором своїм чорним з лебедем срібним.

А піхота наша нечисленна стоїть, списи в землю повпирала, вістрями проти чужих коней виставила.

Дідько лисий! Та у першому ряді наш старшак. Важко натюкуючи костуром підходжу до нього:

— Куди, старе пердикало? Я гадала — ти в обозі, за Шуминем.

Кривиться, жовті пеньки шкірить:

— Е, Солько! Умів я добре пожити, зумію незле й померти.

Нда.... «І рибку упіймати, і дупку не вмочити». Та тут уже не вмочити не вийде.

Сиплють ковилинські лучники й лучниці поперед себе стрілами рясно, а гатинців не меншає, а чи меншає, але усе нові й нові з-за обрію прибувають.

Нарешті кіннота зшиблася. Гук і брязкіт. Високі, люті скрики ковилинської молоді, лунке ревіння гатинських воїв. І над усім — розкотистий Силин клич:

— Іду на ви!

Я не в пішім строї і не в кінній лаві, я сама собою, йду і йду уперед, оминаючи своїх, поціляючи чужих важкою міддю зі співучої линви. Свої й чужі дивляться з однаковим переляком. Ну як так — ні списом не дістати, ні мечем не потяти. Ото вже міцно заклялася від смерті відунка. А я й не заклиналася. Земля тримає, земля береже. Не час мені, не спокутувала ще. А чи ж зараз не йду проти волі її, проти спокути? Не дбаю вже, аби тільки спинити, не маю жалю й застороги на чужих воїв, бо попереду крутяться у кривавому вихорі легконогі туманочки трьох моїх ковилинів, та ще Білашів Лилик, чорний, як ніч над Шуминем. Тут уже не про спокуту, тут взагалі не про мене йдеться.

Пронизливо звискує Лилик, шарпаєтся, високо підносячи вузьку голову в одному бажанні: вирватися з цього виру кривавого, винести вершника зомлілого на своїй спині. Не винесе.

Падає Білаш під копита своїм й чужим, і не видно вже його.

Налягаю на костур з усіх сил, поспішаю туди, де бачу ще високу й чорну Лиликову шию. Та , коли пробиваюся зрештою, нема вже на землі серед мертвих та зранених Білаша. Бачу тільки, як носиться між коней здоровуцький чорний пес, гиркаючи та підскакуючи, аби вчепитися довгими білими іклами ворогові то в бік, то в ногу.

Добре, Білику, так більше сил збережеш, а мо' й смерть обдуриш.

Заточився в сідлі Кеншак. Бачу їх трьох здалеку, так битвою й не розкидало, тримаються купкою. Тайш підтримує чаклуна під спину, другою рукою люто відбиваючись. Обох їх марно силується заступити конем і собою Кайлен.

А з-за обрію ще реве. То йде до Сили іще сила, нові вої з воєводами та княжатами вірними, до часу за пагорбами заховані. Набралося ж у Сили дружби до межової чарми за п'ять років! Набралося.

Марно. Усе вже марно, і що Тайш досі живий, і що Білаш собакою чорним досі полем метається, гатинській піхоті поверх щитів їхніх з оком Ярого горлянки гризе. Усе марно. Не втримати нам Шуминського броду.

— Іду на ви! — котиться від пагорбів, накочується на нас ніби...

Я випростуюсь на весь зріст, розправляю плечі, припиняю крутити своєю смертельною кулею, охайно накручую її на місце, за руків'я для костура, а тоді костур відкидаю. Не впускаю, не кладу, а саме відкидаю, сильно й далеко, і йду.

І вона відпускає мене, полонену дочку далекого, страшного й невимовно прекрасного моря. Вона, земля, більше не тримає мене!

Не часто такі, як я, приходять до неї, раз на кількадесят років, а то й на кількасот. Чого треба нам? Та ж волі! Несе й кидає нас жага подолати твердь, що одвіку впиралася в груди, розтрощити перепону для нашої дикої, свавільної свободи. Де вже думати про тих малих істот, які трапляються на шляху нашім і гинуть люто, швидко й невинно?

А тоді сили полишають нас, і там, де впала остання краплина солоної піни з високого білого гребеня, там і стає на землю жінка з костуром, з недоладними, скаліченими ногами, що ледь волочуться. І живе вона довге, дуже довге, людське життя серед тих, кого убивала сотнями, і спокутує, любить їх, лікує їх, народжує їх, ховає їх. Так спокутує, аж доки людською смертю не помре, толі вільною стане, назад, до моря повернеться. І не сміє від костура відмовитися, доки жива, волі запрагнути, бо прив'яже земля її до себе на віки, а по смерті візьме до себе, у себе, як звичайно бере людей.

Костур мій лежить далеко, серед трупів, людських і кінських. Я йду.

Моє ім'я Сола, сіль і сонце, голова моя чорна в білій пінній короні сягає небес. Пальці мої розминають мармур, як різноколірні грудочки солі, розгладжують твердь, як м'яке покривало прибережного піску.

Де ти, Сило? Що ти бачиш зараз перед собою?

Якось на ярмарку купчик-хитрун вигадав гроші з повітря брати: вивіз на чепурному возі велике дзеркало й прохав плати від дівок і молодиць, та й від молодців, хто гоноровий, до себе не байдужий, аби в те дзеркало на себе подивитися.

Зовсім мене Білаш нечупарою задражнив, а тоді й купчикові заплатив, і в спину мене підіпхнув до воза.

Я й подивилася, і зрозуміла, що до шкіри тре' було б олійки якоїсь ніжної, аби не сохла й не репалася, як луска на мертвій рибі, а ще зрозуміла, що мабуть-таки гарна: чорнокоса, аж в синяву, зеленоока, з твердим нежіночим підборіддям. Тоді вділила Білашеві потиличника швидко, аби не відскочив, і пішла додому.

Що ти бачиш Сило? Високу чорнокосу жінку, що йде на тебе серед тих, що б'ються і тих, що вже відвоювалися? Іду, Сило Гатинський, на ви.

От лишень ти вже нічого не бачиш, бо все небо перед тобою й перед військом твоїм закрила чорна височенна хвиля і тільки на білому її гребені весело виграє погляд Ярого. Правда ж гарно, княже?

Вигинаюся страшно, боляче, аби своїх не забрати, не потягти пащею чорною у безвість.

Ревучи глухо падаю далеко вперед, перед рудим конем, перед вершником із золотим кільцем у вусі. Чого тобі, князю? Сили? На! Пий!

Вони рвуться і рвуться вгору, до повітря, до світла, до життя, розкидані, рознесені врізнобіч кінь і вершник. До коня мені байдуже, ні, навіть не так — хочу щоб виплив, бо безвинний, а ти, княже....

Він рветься і рветься, аби виплисти, широко роззявляє рота, розчахує безтямні очі, але я не даю. Вище і віще підіймаюся над ним, далі й далі віддаляючи яскраве денне небо. Я люблю їх, не всіх, таких, як ти не люблю — хижих, владних, слабких, мізерних. Я люблю Бродну й Шуминь, і межовий окрайчик Білого Степу з оцією згорьованою півчармою. Я люблю Тайша.

Могутній чоловік робить останню спробу сплисти під небо, і нарешті здається, і тьмяний блиск золота у його вусі згасає зовсім.

Кочуся далі, підминаючи й розкидаючи. Тут уже немає своїх, тут лише чужі, що прийшли непрохані, по здобич і чужу кров.

Відходжу потім легко, ніби видихаю. Вже майже нема мене, сама солона веселка у свіжому повітрі, гіркий дощик з ясного неба.

Невагомими пальцями стираю кров із Заньчиної круглої щоки. Лежить широко, дихає тяжко, але ж дихає, значить жива. Гіркими вустами торкаюся чола батька її, коваля з нашого кутка. Цей уже не дихає. Прохолодними долонями охоплюю лице найменшого мірошниченка. Та ж яке горе матері, пташеня дзвінке, улюбленець. Чого пішов? І п'ятнадцяти ж не було. Вії ледь тріпаються. Живий.

Солона веселка, ледь чутне тремтіння в повітрі, подих далекого, недосяжного моря.

Що я? Де я? Так легко! Бігти й бігти, не чуючи під собою ніг! Не чуючи... ніг...

 

 

Серед мокрого поля, серед мерців і живих, що попадали, як мерці, стоїть Тайш. Він стоїть і кличе мене, і сльози бринять у його юнацькому голосі. Він кричить і кричить, аж Кеншак, що сидить поруч на землі, руками вуха затис, а Кайлен і собі розплакався.

Кого ти кличеш, хлопче? Оцей гуркіт і морок, цю зелену темряву безжальну, безкарну? Не безкарну.

З останніх сил дотягаюся до костура, змикаю судомні пальці на руків'ї, важко підводжуся.

Я стою на землі. Більше вона не відпустить мене ніколи, а як дійду по ній кінця свого людського шляху, забере в себе. Поруч мене юнак, що годиться мені в сини, та ще зранений, змучений чаклун, та теж зранений, але щасливий знайда. Біля моїх ніг лежить, виваливши довгого язика, здоровий чорний пес. За нашими спинами Шуминський брід, він наш.

Так воно є.

Кеншак зосереджує на мені запаморочений від болю й крововтрати погляд:

— Казав я що ти....

— Людина, Кеншаку, тепер уже зовсім людина.

Важко, геть уже по старечому, причовгує звідкись старшак, довго витріщається на мене:

— От добре вдіяла! Штани мені помила, бо був обробився з бойової люті.

Носа чух-чух. Ні тобі страху, ні подиву. От уже пройда, де завгодно вигоду свою знайде! А дупку все-таки вмочичив.

Чуєш, Білику? Хоч який ти тепер Білик? Давай уже оклигуй швидше, бо я тварин не б'ю, а тобі хочеться вділити від серця. Хоча за що? Ти намагався бути обачним, обачнішим за мене.