User Rating: 4 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar ActiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

Вступ. Сон у літню ніч

-         Агов! Стара Квітко, ти де заховалася? – лункий дитячий голос задзвенів над морською
безоднею. - Я поговорити прийшов, більше не повернусь. Виходь!

-         Селлі, ах ти малий бешкетник, спершу зник на місяць, що ні слуху ні духу, а тепер прийшов нарешті, та ще й з такою неповагою! – пролунала відповідь немов звідусіль. - Не пізнала б тебе, не відкликнулась би, хай там що сталось! А куди це ти зібрався? Почекай хвильку, то і поговоримо.

   Дивним був початок розмови двох приятелів, майже сім’ї, але і вони самі під поняття звичності заледве підходили. Стара Квітка, хоча це і близько не її ім’я - висока, статна, дуже миловидна і водночас лякаюча, як той звір, красуня, що звалась Руж (можливо і не завжди, але останні років двісті точно). Та не ці риси робили її квіткою, і не вони ж старою. Справа була ось у чому: вона мала неймовірного кольору багрове волосся, золоті, як квітковий пилок очі, а погляд її віддавав полум’ям та тяжкою тугою в’янучої квітки. Такою її бачили люди.

    Та заледве то було правдою! Справжня вона була і близько не такою: не мала визначених контурів -  але вигравала хвилею барв, і сама, як та хвиля, прудко і дзвінко стрибала між пелюстками квітів, хоча і одна її долоня мала в собі цілий букет пишних троянд, а очі, золотаві, сяяли радше тугою осені, яка надовго розлучалась із теплом літнього вітру; що ж до волосся – то воно справді було червоне-червоне, як у казках яблука.

   Людиною вона вже давно себе назвати не могла, та й не хотіла. А інші бачили її такою, якою хотіли бачити (або, як хтось би підмітив, могли бачити), тому вираз Стара Квітка сам собою і сам-самотою пристав до Руж, яку незмінно можна було побачити на краєчку крутого обриву над пишною морською гладдю, зустрічаючу захід сонця, та насправді ж – спочиваючу у тиші темної, густої, непроглядної ночі.

   Тому зараз, в час останніх поклонів дня на порозі ночі, вона знову з’явилась там, де і повинна бути, але з єдиною відмінністю – цього разу її покликали, бо знали, що не відмовить та й не надто обтяжиться цим.

-         Ох і виріс же ти, чортеня! Ми ледь з місяць не бачились, а я тебе знову наче вперше зустрічаю, - її голос був просякнутий хвилюванням. - Гадаю, ховати щось марно, тому скажу прямо: що з твоїми очима і куди це ти зібрався!? – Руж виглядала дійсно стурбованою, та й була тому причина. Дуже навіть вагома причина – очі Селлі.

-         Що з очима? – день дурнуватий, замучили мене геть в місті, - питаннями про очі, до речі! – а куди зібрався – не скажу, навіть не проси і не питай. Я вже давно хотів світом податись, побачити його красоти і ницості, і тоді, може, щось в ньому змінити, а ці сірі стіни мене вже просто доконали своїми постійними «треба», «мусиш» і, найулюбленіше, «це неможливо!».

   Досить дивним чути щось подібне від шибеника років семи на вигляд, але це було досить оманливе враження. Перш за все, людиною він себе хоч і вважав, але решта з його оточення – ні. Чому? Селлі, а повністю Арселл Мер, вже другу сотню розмінював у тілі малої дитини, адже володів дивною здатністю – змінювати за бажанням власний вік. І всі це знали, та якось вже, навіть, звиклись із вибриками хлопця, але позаочі, а хто й відверто, його боялись.

   Та от що ще дивніше: коли люди бачили невисокого блідого малюка із блакитними очима та світлим волоссям, Руж, задля якої він і вирішив побути дитиною, бачила його геть інакше, хоча і ніколи в цьому не зізнавалась. Арселл був високим, статним і сильним юнаком, якому на вигляд можна дати заледве більше двадцяти п’яти, зі світлою, як сніг яскравою, шкірою, приємними рисами обличчя, блакитними очима, що на сонці могли переливатись від блідого та химерного лазурового до глибокого відтінку індиго, та білим-білим волоссям середньої довжини, хвилястим та зібраним у високий хвіст прикрасою, що скидалась на візерунок морозу на склі, як текстурою так і оздобою.

   Це і був його справжній вигляд, хоча Селлі, як його м’яко звала тільки Руж, був старший навіть за неї на добру сотню літ. Саме вік і видавали його очі, які тепер, незрозуміло чому, стали сірого, абсолютно холодного, порожнього і наче неживого, чужого йому кольору. Мов би його очі встигли померти, просто зітлівши до краю.

-         Хей, Руж, розкажи мені краще про світ: про це небо, про вітер, про зорі, про те, чому в тебе через всю щоку росте віття дуба, – сказав і хитро так усміхнувся, наче все зводилося саме до останнього «про».

-         І нічого від тебе не сховати!  - зітхає, а проте із полегшенням. – Сідай, все розкажу. Але чому питаєш зараз? Скільки разів, коли я була готова розповідати, ти вертів носом і просив розкрити таємницю колись пізніше, га?

-         Ну, я ж сказав, що більше не повернусь, тому й прошу. Не будь такою неуважною, адже я можу подумати, що ти геть не хочеш мене зараз бачити, -  легковажно усміхнувся, але, посерйознішавши, за мить продовжив . - То мені піти чи слухати?

-         А сам як гадаєш? Сиди і слухай дуже уважно, адже таким малим зірвиголовам як ти треба все пояснювати дуже детально і, можливо, неодноразово. Так от…

   Так почались творитися дива. Під звучання тихого голосу Руж, в уяві хлопця стали виринати і пливти своїм шляхом дивні і прекрасні мрії-видіння. Слів він і сам, мабуть, зараз не пригадає, а от той світ, в якому цвіла і буяла ця квітка, так чітко закарбувався у його пам’яті, що вже давно став кольоровим сновидінням.

   В ньому сонце і місяць можуть разом стояти на небі, день триває двадцять чотири години, але розділяється на три періоди по вісім годин кожен. Ранок іде першим: чотири години сонце повзе із західної сторони горизонту до самого вершечку неба, і там зникає з видноти на ще чотири, ставши на піці. Далі зі східного боку починає виходити місяць, і теж рівно чотири години рухається на зустріч іншому світилу, і геть так само зникає ще на чотири, а світ тим часом поринає у сутінки – це вечір. Третьою ж слідує ніч. В одну мить стають знову видними і місяць і сонце і разом починають спускатись точно до землі, теж близько чотирьох годин. Але в цей час небо настільки темне, як в саму глупу і сліпу ніч. Бо це власне вона і є, всипана тисячами зірок, які неначе обрамляють два дорогоцінні камені, пришиті до оксамитового полотна сукні якоїсь чарівниці.

   Там всі води – сріблисті, а небо – червоне, і тим таке гарне, що милуватись ним можна цілими днями тисячі віків; у них часто гостюють фрііли, дуже романтичні та жартівливі морські хвилі, які тут ховаються, ліниві, від гніву моря та кокетливо поглядають на хмари, прибравши подоби до половини людей,  до половини – хвиль, а хмари і собі красуються, ставши юнаками та дівчатами із соколиними крилами на зап’ястях та по боках стоп; всі вони наче якогось блакитнуватого відтінку, починаючи від очей та волосся і закінчуючи блиском шкіри та голосу.

   А кожна квітка там – дзвенить голосами людей навколо та тих, які їй дорогі. Проте саму Руж, без її на те бажання, ніхто і ніколи не зміг би побачити просто посеред звичного людям світу, адже вона – частина, і при тому невід’ємна, того червоного. Більше того – він був намальований саме для неї.

-         Я вже і сама не пам’ятаю світ в інших барвах. Та і, якщо говорити відверто, не хочу його бачити іншим. Може трохи за небом блакитним сумую, але це радше від звички, аніж від великої любові.

-         Але це ж не пояснює того дерева, що росте на твоєму обличчі! – підірвався і, капризуючи, вигукнув Селлі.

-         Це, мій маленький, все і пояснює, а ще, сідай назад, доводить, що мої слова – абсолютна правда.

-         Як так? – зі щирим подивом запитав хлопець, хоча відповідь знав. Але зараз він – дитина, тому і може дозволити собі здивуватися та піддатися чарам.

-         А ось як: колись давно, я заключила договір душ із одним, дуже своєрідним, швидким та, безумовно, яскравим грозовим духом. Чому? Я й сама не знаю. Що з того маю? Хіба трошки більше легкості в ході. Цей дуб – підтвердження нашого договору, і, водночас, моєї за нього платні: всі слова, що я можу сказати чи навіть подумати – істинна правда, яка існує у світі. А він, взамін, розмалював мені світ, як сам того хотів, і показав його, як одну із беззаперечних істин, - її мова стала повільнішою, мов би приспалася думками. - Мабуть, в ньому я змогла стати собою - без чіткої форми, без будь-яких рамок, в тому числі і реальності, а лише з яскравими кольорами, які є і причиною, і наслідком моїх почуттів.

-         А чому він вибрав тебе? І взагалі, нащо це йому? – допитував Селлі, і ця цікавість мала набагато глибше коріння, аніж дитяча.

-         Не знаю, мабуть запитати треба, хоча, зараз ми це з’ясуємо… - тут Руж хотіла скористатися правдивістю своїх слів та думок, але не встигла навіть моргнути.

   Раптово злетів вітер, достатньо сильний, щоб розігнати всіх зайвих слухачів, але і достатньо м’який, щоб не налякати тих, хто говорив.

   «І не треба нічого гадати, я сам все скажу: в тебе очі точнісінько як в моєї доньки, якої в мене ніколи не було»

  Селлі, щось відчувши, повернув голову до Руж і побачив, що та просто зараз готова зайтися сміхом.

-         Хей, Руж, здається, біля тебе сів вітер. А чого це ти смієшся? Я щось дивне сказав?

-         Та ні, - перевівши подих, - просто відповідь була надто простою та перевернула мене прямо з ніг на голову.

-         Скажи-скажи, - малий глянув на неї зі щирим проханням у погляді.

-         Навіть і не сподівайся, - сказала і клацнула його по носі Руж. – Ти ж мені не скажеш куди йдеш, тому і я тобі нічого не зобов’язана казати.

-         Ну і добре! Зла, ти, не хочеш дитині розказати, – сказав і, метнувши головою, відвернувся.

-         От тільки не ображайся, все одно в це не повірю, - лагідно посміхнулася дівчина.

-         Ну і гаразд. А я вірю тобі. То, кажеш, все-все небо червоне, гори, долини, моря, річки і таке інше ти бачиш просто іншими кольорами і часто зустрічаєш гостей, а все, що побудувала людина – видається тобі просто чужим, так?

-         Все вірно. Ну, як казочка? Годиться, аби спати міцно?

-         Як для казки – надто вже реалістично. А от для сну – підійде. Я мабуть вже піду, все таки дорога не чекає, а мені ще треба встигнути свого коня тихенько викрасти зі стайні, - підводиться та обрушує одяг, - та й їжі трохи позичити у цього пихатого пекаря в лавці. Знала б ти, який він невдячний, особливо коли йому допомагає хтось менший за нього! – випрямляється та, усміхнувшись, обіймає свою казкарку.

-         Бувай, Стара Квітко, дивись не зів’янь та не здичавій тут без мене!

-         От пакосник, ще раз мене так назвеш, і я тебе нікуди не пущу, а добряче відшмагаю.

   Втім, пом’якшавши, додала:

-         В добру путь, Арселле Мер, - махає йому на прощання. – Яка ж ти дивна, все таки …
Що? Чому я не можу цього вимовити? Невже ти? – і з поспіхом поглядає туди, де мав би вже зникнути її друг. – Ба й справді, так нащо ти питав?

   А на спині у хлопця, який прийняв тепер свою справжню подобу, видніється такий же як і у неї за природою знак. Тільки він схожий на розламаний навпіл меч. Що іще дивніше від зміни кольору його очей, адже договір не буває надламаним.

-         Цікаво, який же світ бачить він? Я того, мабуть, ніколи не дізнаюсь, сказала Руж до
себе. - До речі, сижню, а чому червоний?

-         Так ти ж у дитинстві над усе любила червоні заходи сонця. Скажеш що не догодив?

-         Сам же знаєш, що не скажу, - сказала, усміхнулась та й зникла разом із вітром, а над морем запав штиль.

   Буяла тиха літня ніч, а на крутому урвищі понад диким морем опівнічний гість не побачив би і  сліду від вечірньої розмови. Хіба червону квітку, яка казна-звідки і чому розцвіла саме тут.

   А ще одна ніч, десь за десятки тисяч верст, та мабуть і стільки ж днів, розтинається під пильним, але, ніби сліпим, поглядом сірих, заспаних, мов неживих очей. Їхній власник і закричав би, та сон надто вже прекрасний, хоча був його, Арселла Мера, персональним жахом.

   «Знову цей сон, - думає юнак собі. - Боже, скільки часу його не було, і тут, знову, він вривається у моє життя. Мабуть, я дійсно вже на межі. Та й нехай! Цей сон завжди віщує зміни. Зрештою, наснився він мені вже втретє, а це - щось, мабуть, і означає».

 

   Тут мовчазну розмову перервав чийсь приглушений низький голос:

-         Що, знову не спиться? І де ж такий впертий, гордий, і, головне, дурний сарі  взявся на мою нещасну, багатостраждальну голову?  - до ліжка Селлі підходить висока тінь та схиляється над ним. - Чого мовчиш, я тебе питаю.

-         Та, певне, там, де і мій любий, егоїстичний і абсолютно обділений всім, чим тільки можна обділити нещасного, морі з’явився. Яблуко від яблуні, хіба ні?

-         До чого ж уїдливий, - тінь хитає головую. - Біс із тим. В нас ще є час перед виходом, та і ті, кого ми збираємося зустріти, певно, сплять як діти. То і ти спи, а ні – відповідай на моє незмінне, твоє улюблене запитання.

-         Ой, Шері, та що ж ти так причепився? Я он як спати хочу, вже і говорю крізь сон. – кажучи це, Селлі, чий голос пом’якшав від усмішки, відвернувся від морі, підбив подушку і майже правдиво позіхнув.

-         Ще раз мене так назвеш – і з цього кошмару не вилізеш. Подивився б я на тебе, коли тобі, місяць наприклад, він щоночі снився без можливості прокинуться раніше часу.

-         А я ж кажу – егоїст чортів, ще й безсердечний садист. Я заради нього все віддав, а тобі все мало, Шері, – із задоволенням розтягуючи останнє слово, сказав хлопець і розсміявся, але від того сміху слухача радше дрижаки візьмуть, ніж усмішка, надто вже він страждальний.

-         Нащо ти заключив договір із чужим морі? Це ж вбиває тебе! – не витримала тінь.

-         Так не тебе ж, - сказав Селлі із з якоюсь лякаючою байдужою. - І, здається, я вже не раз тобі відповідав і відповім ще один: як ти, тоді, заключив контракти із чужим сарі?

-         Вітаю, ми знову встали на тому самому місці. Пречудово! – сказавши це Шері, а насправді Шааріль, вдарив себе по колінам та й сів прямо біля ліжка, опершись спиною об нього. – Агов, дурню,  із тим скільки вже разів ми довіряли один одному життя, це просто смішно - не знайти в собі довіри на таку просту відповідь.

-         А ти спершу на моє питання відгукнись, тоді я і подумаю. Довіра – річ тендітна і тонка. А надто вже для мене, – Арселл нарешті повернувся обличчям до свого співрозмовника.

-         Ах, - зітхає, - я й сам того не знаю. На мить мені здалося, ніби я і справді помилявся і саме ти – мій сарі. Але тоді щось пішло не так, а прочухавшись, я побачив вже свою надламану мітку і світ без кольорів.

-         А кого ти бачив своїм сарі?

-         Це мала бути біловолоса дівчина, із зеленими очима та дзвінким голосом, колись моя племінниця, донька сестри, я мав зустрітися із нею через два тижні після зустрічі з тобою.

-         Сестри? Щось я ніколи від тебе про рідню не чув. Та й взагалі, ти казав, що сам-один в цьому світі, - після цих слів він на мить зам’явся, але опанував себе та продовжив: - Я… чому я заключив з тобою договір? Мабуть тому, що в тебе очі когось дорогого для мене, когось, кого я дуже любив, але зараз полюбити геть ніяк не можу; а от спогад лишився, – перевертається на спину, шукаючи очима неба на стелі, - говорять, що всі сарі та морі один одному когось нагадують, та знаходяться в першу чергу по очах. А як заключається договір, навіть зробивши це, я так і не зрозумів: ані те, що сталося взагалі, ані те, що сталося зі мною.

-         Ти вперше розповів мені про це. То от що сталось, - тут морі на трохи затих.

-          Знаєш, - продовжив він, задерши голову, - зараз я задумуюсь над тим, що нема в мене ніякої сестри, більше того – ніхто з моїх знайомих ніколи не знав і близько анічогісінько про своїх сарі, поки не зустрічав їх.

-         Здається не один я почав глузд втрачати з тієї радості. Мабуть скоро і в тебе очі посіріють. – сказав Селлі і легенько, щиро посміхнувся, вперше за довгий час.

-         Може й так. От бачиш що ти зі мною робиш? Ох, і де ж нас двоє таких чудових взялося? – всміхнувсь і собі.

-         Де, де – десь і взялось. Спи давай, моя люба Шері, я все одно сьогодні більше не засну, - і скинув брюнету на голову своє покривало.

-         Придушу тебе ним, обов’язково. Але зараз – спати. Щось витвориш – отримаєш. І, ти спи теж давай, не будь гордовитим - прийми мою допомогу, я розвію твої сни. Довірившись раз, ти вже нічого не втратиш і вдруге, - Шааріль глянув йому в очі і, вмостившись трохи, позіхнув.

   Вони відразу і поснули, здавалося, просто посеред розмови: Шааріль – спираючись на ліжко спиною, загорнувшись у ковдру  та закинувши на подушку голову, а Селлі – на спині, підклавши під голову руки.


   Кожен, хто їх знав, повторював щось на кшталт: «Дивна з якого боку не глянь парочка!».  Їхня історія незвична сама по собі, а що вже говорити про них самих по окремості? А проте морі і сарі ідеально підходили один одному, хоча жоден з них цього ніколи не визнає в слух.

   Хто ж такі ці «морі» та «сарі»? Морі – дух, явище природи, як серед людей прийнято називати, що здатен заключити договір із кимось, даючи свою силу і підтримку взамін на одну умову, повністю змінюючи світ свого сарі.

   Сарі, відповідно, той, з ким цей договір заключається. Він починає бачити світ довкола таким, яким його бачить сам морі, або таким, яким морі його хоче показати (так було із Руж).

   На знак згоди та підтвердження умови, дії, яку сарі буди виконувати відтепер завжди і за будь-яких обставин, незалежно від власного на те бажання, на його тілі з’являється мітка, в довільному місці та певної неповторної форми.

   Цей договір найчастіше називають договором душ, адже заключити його можуть лише ті, чиї душі якось пов’язані між собою. Як – того ніхто точно сказати не може, але всі як один повторюють, щось про знайомі очі.

    Сам договір заключається у момент першого погляду у вічі та за спільної, несвідомої на те згоди, проте бувають і виключення. До прикладу, якщо дух має в собі достатньо злості і ненависті до людей як таких, то умова буде визначатися не його характерною рисою, а ним самим. Так було колись із одним сарі, який міг говорити лише брехню, кожне-кожнісіньке слово. Він був дуже нещасний від того, тому навіть перестав бачити світ як його морі, а просто знову поглянув на нього людськими очима.

   Люди ж, взагалі – найдивніші та, мабуть, найхимерніші чи навіть найхибніші з жителів Сора. Так гадали самі духи,  і на те була причина. Перш за все – надто вже люди окремішні від решти світу, тільки те, що перед очима бачать, або об що спіткнутись можуть, сприймають як всесвіт, у якому живуть.

   А тих, хто заключив договір, Руж ще жодного разу не змогла назвати людиною, що дивно саме по собі, адже як людина може перестати нею бути? Хоча, не було ще й таких, щиро кажучи, що маючи «знайомі очі», не мали за душею чогось «дивного та незвичного». Селлі міг змінювати свій вік, хоч це не єдиний його талант, Руж могла розуміти мову квітів, ба більше – ними ставати, а один легендарний сарі, говорили, вмів перетворюватись на морські хвилі; всі вони мали яскраву, кольорову зовнішність, наче були просто вирізані із полотна світу.

   Що ж це був за світ такий – не міг сказати, знову ж таки абсолютно ніхто. Багато було різних міфів та легенд про його створення, сутність, роль кожної з рас, чи унікальність однієї єдиної. Але правди не знав ніхто. Хоча із часом питань на абсурдностей ставало все більше.

   Мабуть, це і стало причиною зустрічі Арселла Мера та Шааріля, духа війни та боротьби, адже вони вдвох мали єдину ціль – будь що добитися правди.

 

Історія перша. Зламаний меч, відірване перо та впала зірка.

   Сонце ласкаво та привітно виграє в лагідних водах невеличких блакитних річок, пташки заливаються співами десь далеко у тіні густих лісів, квіти обирають цвісти неподалік кущів із ягодами, а самі плоди починають потроху запікатись у власному солоді.

   Літня спека – одна з небагатьох речей, перед якою абсолютно всі по-справжньому рівні.

   Саме такого дня в обідню жарку пору сарі Арселл Мер та його морі Шааріль чекали на старих друзів у дикому полі на безпечній (що означало достатньо великій, щоб не забрів хто випадковий) відстані від невеличкого передгірного містечка Мірля, біля величних хребтів Маркри.

   Тоді все, здавалося, потроху втрачає свої розумні межі, тому, щоб самому не зійти із розуму від краси та величі літньої  природи, кожен із цих двох намагався звести з нього іншого. Це виглядало б смішно, якби не спека, що перетворювала навіть такі дитячі вибрики на справжні тортури.

    Тому, хто зна, можливо відповідаючи на питання «як думаєш, чому слони не літають?»: «бо море зелене, коли цвіте», -  Шааріль дійсно так вважав,  а не просто намагався збити зі здорових думок свого друга. Такі розмови тривали вже більше п’яти годин, тому здоровими вони були вже відносно. День невпинно перетинав відмітку полудня.

   Саль Мільто, один із запрошених на цю таємну літню зустріч сарі, наближаючись до обумовленого місця, мав честь спостерігати дуже комічну сцену: високий, сильної статури брюнет із золотими очима та смуглим тілом заскочив на плечі блондину із сірими, срібним кинджалом за поясом та неймовірно схожою на такий бажаний зараз сніг шкірою і, зі словами «я тобі зараз тінь зроблю, пакосник невдячний!», намагався не те загородити його від сонця собою, не те просто втоптати в землю, адже там теж тінь?

   Такими побачила б цих двох подорожніх власниця трактиру, де вони заночували. Бідолахи мусили втікати ще до заходу, адже дві незаміжні доньки та «абсолютно щира турбота про постояльців» говорили самі за себе. Тому ні води, ні одягу прилаштувати до такої спеки вони не стигли, адже ще вчора було дійсно холодно,  дійшли до двору вони пізно ввечері та й відразу повлягались спати.

   Причиною ж розбою став чесно і порівну вилитий на обох запас води, бо «тут жарко, фляги в нас у кожного повні, а тіні ніде нема, та й взагалі, ми тут, чую, скоро геть розумом поїдемо».

   Саль же бачив їх трохи інакше (те, що він бачив Шааріля взагалі було справді неймовірною річчю). Але його це не дивувало. Підійшовши ближче, він гукнув:

-         Ну досить вже вам, діти, гратися, ходіть-но ближче, дядько Саль щедро поділиться водою та зможе влаштувати вам невеличкий затінок! – пролунав дзвінкий та сильний голос прибульця.

   Дітлахи відразу стрепенулися та вже були приготувались до бою, як до них надійшло зморене спекою розуміння сказаного, і вони відразу повеселіли: «Він перший почав!», «Так ти вже почав баранів, що збирають квіти, рахувати!» - озвались одночасно два змучені голоси.

   Вони дійсно вирішили взяти перерву в проказах, і, наостанок із викликом переглянувшись, радо пішли на зустріч старому другові. Саль був високим, мав широкі плечі та міцну статуру, його каштанове довге волосся було зібране у високий хвіст, а навколо єдиних видимих з-під східного вбрання очей виднілись маленькі родинки, а біля лівого -  ще й невеличкий шрам, що нагадував зірку.

    Саме ці очі і були його найяскравішою рисою, адже вони не мали певного кольору. Кожен бачив їх іншими, а ще вони могли змінюватись в залежності від настрою Саля. Ці очі завжди могли бачити значно більше інших, а надто вже тепер. Вони ж, можна сказати, і були причиною його появи тут.

   Та не встигли друзі порівнятися, як розжарене передгірне повітря розрізав холодний пташиних крик,  а від розмахів великих крил здійнявся сильний вітер. Просто між Салем та Селлі з Шаарілем приземлились і третій гість разом зі своїм морі – Рук та Маріт.

   Середнього зросту рудий сарі скидався на пташку в людській подобі, а Маріт – навпаки, був із себе як темна морська глибина, навіть волосся його відливало синню.

-         Я бачу ми вчасно, - пролунав дзвінкий голос Сокола Рука, який вже встиг випростатись та розкинути руки щоб обійняти товаришів.

-         Абсолютно вчасно, якщо пропустити повз те, наскільки ви запізнились, - підмітив Селлі, який, власне і був зачинщиком зустрічі.

-         Так хіба ж ми винні, що в таку спеку інакше як у тіні дерев іти просто неможливо! Ми ж не сиділи тут ще удосвіта, бо надто вже дорожимо холостяцькою свободою, - і собі додав
Саль. – Але не це зараз важливо, зізнайтесь: сумували?

-         Ще сто літ би вас не бачив! – сказали всі троє разом і засміялись.

   Що ж поробиш, така вже в них була традиція.

    Цю трійцю ніхто в здоровому глузді не посмів би і назвати друзями, але такими вони насправді були. У них не малось давньої, із запахом домашнього затишку, історії дружби. Та їх звела спільна доля, яка ж міцно і пов’язала кожного однією єдиною бійкою – їх трьох просто не могло існувати. Принаймні так вважав кожен, хто жив у тому світі.

   А поки  троє сарі обіймались та голосно сміялись один до одного, двоє морі і собі переглядались та щиро тисли руки. Адже Шааріль та Маріт, насправді, старі та вірні друзі, але це - велика таємниця, бо дружба та почалась з банальної ліні та бажання сховатись де-небудь, аби тільки не дістали, а могутнім та суворим духам геть не личить мати такі слабкості, принаймні так вважали вони самі.

   Зрештою, коли всі удосталь пораділи зустрічі, раптом почав Саль:

-         Бачу, що ви всі живі-здорові, хай і в міру, але налепетатися у нас ще буде час. Я так розумію ми тут з певною метою, і розмова нас чекає нелегка та дуже серйозна. Тому зараз я зроблю нам місце з затінком та в тиші, а Селлі пояснить, чому покликав нас, та ще й у такій секретності, - тут він оглянув всіх пильними очима і не побачивши у них заперечень сказав на останок: – от і добре. Тоді.

   Він клацнув пальцями і на мить здалося що небо впало просто на п’ятьох подорожніх. Хоча це не здалося, так і справді сталося. Просто великий шмат темно-синього неба упав на землю і відразу зник разом із друзями. Він був обрамлений зірками, мов сузір’я, та контуром нагадував  велике шатро.

-         Боже, міг би й попередити. Я ледь серце не загубив від такої несподіванки, - підвівшись на ноги стогнав Арселл. - Страшна ти людина Салю, ой страшна. Ну, зате, гадаю, тепер ми у безпеці, найстрашніше з нами вже відбулось. Агов, хто ще живий, вставайте! Тут має бути щось, на чому можна і долю погаяти.

   З цими словами він окинув поглядом шатро, в якому опинився та, примітивши низький широкий стіл із купою подушок коло нього, чітко попрямував до найбільшої з них. Шааріль та Рук, які після такого неочікуваного переміщення теж знайшли себе лежачими на підлозі, вже піднялися і облаштовували для себе місця. А Маріт, котрий від природи висоти боявся, поповзом прямував до подушки що віддаля нагадувала велику рибу не ризикуючи підводитись, від гріха подалі. Саль же незрозуміло звідки приніс цілий глек холодної води, склянки та трохи фруктів, щоб не говорити на порожній шлунок, адже він, все таки, був дуже гостинним господарем.

   Те ж, що Рук та Арселл змогли побачити морі один одного, не надто їх здивувало, адже  вони розуміли, що зараз знаходяться у самому серці чужої магії, а сам Мільто міг бачити не лише їх обох, але і справжні обличчя їхніх сарі з самого початку.

   Найяскравіші риси гостей тепер міг побачити кожен: очі Рука були геть як соколині, та і сам він, здавалось, от-от розправить крила і полетить; Шааріль був схожий на пустелю: його шкіра була кольору піску, очі – золоті, як сонце над нею, сильне, як пустельний вітер, тіло, посічене місцями шрамами, як білими оазами; Маріт мав дуже довге, пряме та синє-синє волосся, заплетене у химерну косу, що зі спини робила його схожим на гігантську акулу з холодними, нічого не виказуючими очима, на дні яких грала якась дивна біла перлина;  Саль же відрізнявся від себе звичного білою райдужкою лівого ока та родимками, які насправді  мали форму зірок і збирались у химерні сузір’я по всьому його тілу, щораз змінюючи свої малюнки.

   Коли всі трохи заспокоїли свої нерви, вгамували спрагу та вдосталь надивились один на одного, поклавши руки на стіл впевнено та серйозно заговорив Арселл:

-         Що ж, оскільки я абсолютно впевнений у тому, що ніхто зайвий цього не почує, думаю, можна і пояснити чому я вас покликав. Хоча, спершу, все ж скажу: мені вже давно з біса цікаво, як ти це робиш, старий чаклуне? – його очі спалахнули живою цікавістю. – А, ні, не відповідай, ти сьогодні ще встигнеш розвіяти туман невідомості довкола нас.

-         Отож, всі ми знаємо або здогадуємось, що з нами твориться абсолютно щось не те. Більше того, всі довкола вважають що нас просто не може існувати. Причини ми самі не знаємо, і саме задля пошуків її кожен з присутніх  почав подорожувати світом, але відповіді так і не знайшов, – він обвів поглядом слухачів, зітхнув і продовжив.

-         Але нещодавно ми з Шері на дещо натрапили, тому вас і зібрали. Пропоную так, зараз кожен із нас чітко і повністю, без жодної утайки розповість свою історію сарі, а в кінці – я викрию те, що знайшов. Згода?

-         Згода, – озвались три голоси.

-         Тоді, мабуть, я почну, - сказав Саль, дивлячись у стелю. – Мене звуть Саль Мільто, я – сарі, який бачить зірки та вміє тлумачити їх. Під бачить, я маю не просто те нічне небо, яке відкрите всім, а абсолютно всі зірки, які тільки існують. Вони ніколи не перекривали одна іншу та не плутались у моїх очах, тому те, що вас вражає, для мене не є чимось незвичним.

 Я, мабуть, найстарший із нас трьох, адже, хоч вже давно закинув рахувати, востаннє мені було десь біля чотирьохсот. Спочатку я дуже хотів стати звіздарем, як і багато хто з мого рідного містечка, але самі уявіть як на мене витріщалися поважні вчені, коли я починав їм показувати та описувати кожну зірочку, яку тільки бачив. Так я і, дочекавшись повноліття пішов, звідти геть; мене нічого не тримало, бо родини в мене не було.

А потім, років за п’ятдесят, я зустрів її, Нірел, духа зоряного неба, в пустелі неподалік Карт-Рібу, тої, в якій, за переказами, можна поговорити з будь-яким сузір’ям. Вона вміла їх створювати, а я вмів бачити, так і заключили договір. Вона дала мені змогу завжди бачити зорі в небі та їх у воді, а  одну - лишила мені біля ока. Натомість я мав малювати та підписувати карту кожного сузір’я, яке тільки існувало чи виникало у світі.

Так ми прожили років певне сто, і ще, може, трохи, навіть побралися. Можете на мене так не вирячатися, вона казала, що в мене очі її єдиного кохання, а я все що міг, це посміхатись, бо повторювати це ще раз було, мабуть, не треба.

Потім, коли ми були у горах, її вбив морі, який ненавидів духів, поставивши умовою своєму сарі будь що стримувати кожного, хто хотів йому завадити. За логікою, я мав би вже бути мертвим, але цього не сталось. Мітка вигоріла відразу, лишивши шрам як від опіку, а, прийшовши нарешті до тями, я помітив, що успадкував її силу.

З тих пір і броджу бездумно, дивлячись на світ так, як і перед зустріччю з нею та шукаючи хоч якесь пояснення тому, що живу, – тут він опустив погляд, і не встиг навіть щось додати, як Рук кинувся йому на шию і голосно завив просто під вухо: «Яке ж  жорстоке буває життя!».

-         Та злізь ти з мене і не кричи так, а то я і сам того не знаю, - ледь вимовивши, Саль почав віддирати тіло Сокола від себе, хоча в глибині душі був вдячний йому за таку підтримку; її ж він відчував і від трьох інших слухачів, які опустили очі та кожен про себе постискали кулаки.

-         На цьому в мене, мабуть, і все. А, точно. Ми з вами зараз знаходимось у створеному мною сузір’ї. Тут нас точно ніхто не знайде і не підслухає, бо це місце, якоюсь мірою, існує тільки тому, що я так хочу, - на цьому Саль завершив оповідь.

   Запала в’язка і глибока тиша, адже хоч останні слова трохи підбадьорили хлопців, тяжкого враження вони розбити не змогли. Тому наступним почав говорити Рук, адже був упевнений у власній історії та й взагалі відчував персональний обов’язок розвіяти цей навислий туман. Соколом він звався не дарма, адже насправді ним і був. І самим своїм існуванням повністю знищував міф про унікальність людини, як єдино можливого сарі.

-         Будучи птахом, м’яко кажучи, незвичайним, я дуже любив скульптуру. І, можете собі
 уявити? – вирішив сам стати майстром. Ну, так як рук у мене не було, доводилося імпровізувати та творити шедевральні образи, - на цих словах Маріт усміхнувся, - із чого дехто будує гнізда, а саме – водоростей, паличок та глини. Попервах виходило не дуже, але я вперто прямував до своєї мети. І от, одного разу, я полетів за червоними водоростями для завершення чергової моєї роботи. Та над водою мене накрила велетенська хвиля, схопила за хвоста і глянувши у вічі запитала:

-         Якого біса ти паплюжиш мої водорості? – сказав за Рука його морі, у якого усмішка не сходила з обличчя ні на мить.

-         Так і сказала, слово у слово, а потім я зрозумів, що ні крил ні хвоста своїх не відчуваю, а морі Маріт тримає мене за праву ногу. Так я вперше в житті впав у воду головою внизу, а до того ж, ще й навчився плавати. Ми і почали разом подорожувати: я показував йому красу світу і мистецтва, бо це глибоководне чудо, від слова чудовисько, вже саме на тому дні почало водоростями вкриватись, а він мені – дива водного світу.

Моя мітка – слід як від обрізаних крил, що тягнеться від плечей до середини спини симетрично з обох боків, а умова – більше ніколи не літати; так я, власне, і став людиною. А світ я бачу звичайним, але з однією відмінністю – я бачу навколо віддзеркалення всіх вод та їх надр, які тільки є поруч. А після слів про сузір’я, я розумію, чого не бачу нічого тут.

От така собі історія. Маріт мені як старший брат, і він, знаю, сприймає мене як меншого, – договоривши, Рук, який до того сидів прямо, не мигаючи дивлячись на друзів довкола, впав спиною на подушки і розкинувши руки здавалось збирався засміятись, адже для нього це були дійсно приємні спогади

-         На такій оптимістичній  ноті маю честь втупити я і показати себе безсердечним каменюкою, бо моя історія не надто вже і чарівна. Ех, - зітхає Селлі, - завжди так.

-         А від правди ж не втечеш, сам, здається таке белькотів колись? – відповідає на те Шааріль.

-         А тобі тільки дай позловтішатися. От зараз виб’ю з тебе сльозу співчуття, та не одну. Але леді ж ображати не можна, хіба не так, Шарлі?

-         Приб’ю!

-         Ну, тепер можна і оповідати. Моя безсердечність починається з того, що я абсолютно не знаю як з’явився на цей світ. Батьків своїх не пам’ятаю і не впевнений, чи вони взагалі колись були.

   Селлі розповів, що його, приблизно трирічного, знайшли мисливці у засніжених горах Раффіл і забрали до свого поселення. Там він швидко звикся із життям людей, і навіть почав бешкетувати. Отож вже за три роки ті бідолашні мисливці часто, звичайно в жарт, задумувались: «А чи не краще було б лишити його там?». Так пройшло років з двадцять два, і одного разу він разом з усіма пішов на полювання, але в ту ніч піднялася сильна завірюха, тому він відбився від решти, а на ранок повернувся  до поселення знову трирічним хлопчиськом, який, проте, пам’ятав абсолютно все.

-         Так я зрозумів, що можу змінювати свій вигляд. З часом навіть зміг навчитись робити це свідомо.

   Потім він познайомився із Руж, яка, побачивши його вперше семирічним бешкетником, сказала, що той дуже схожий на її маленького братика, який був дуже далеко. Так він і вирішив побути ще трохи дитиною.

-         Але коли мені було треба, я приймав будь-яку подобу, навіть стариганя з бородою, щоб прилякати нашого скупого пекаря прокляттям. А потім, готуючись розміняти третю сотню, я зустрів кохання всього мого життя, мою милу Шарлі, яка тоді, відразу після заключення договору, точно як і зараз, дасть мені з усього маху по голові, – на цих словах він застогнав, адже всі присутні мали честь споглядати розповідь просто своїми очима.

-         Боляче! От і нащо ти на мою голову взявся?

-         Щоб іноді її поправляти, як не до того боку рости починає, - відказав Шааріль, потираючи праву руку.

-         Взаєморозуміння, як бачите, між нами - нуль. Але довіра, як не дивно, міцна, мов віками перевірена.

   Тут він переповів вчорашню розмову. І продовжив:

-         Ми обоє бачимо світ чорно-білим. Моя мітка – зламаний меч на спині, хоча в ідеалі він мав би бути цілим. А так як наш договір абсолютно нетиповий, то і умови я не виконую. Але замість цього – у мене змінився колір очей.

-         І потихеньку починає відмирати все, що тільки можна

-         Дякую що доповнив, але це так. Зараз замість мене, якщо можна так сказати, дихає Шааріль. Бо легень в мене вже нема, і я це добре так відчуваю. От так і живемо.

   Після цих слів кожному треба було певна кількість часу, щоб усвідомити все почуте, але не заради цього вони зустрілись, тому, почекавши трохи, Арселл вирішив довести справу до кінця:

-         Кожен з нас має свої питання до світу, у якому живе, і зараз я хочу запропонувати вам знайти на них відповідь. Ми з Шаарілем знайшли одну старезну закинуту бібліотеку, у якій містяться казки, написані не людьми, а духами. Всі, що ми встигли перечитати є чистою правдою, і серед них є одна про Гірське дзеркало Істини, яке, начебто, можна на чаклувати у Рітлі, якщо три неправильні сарі докладуть до того руку. Що означає неправильні, я так і не розібрав, але це точно підходить для нас трьох. Чому я вам це пропоную? Бо те дзеркальце, вилите гірським озером, як пишуть, може дати відповідь на будь-яке питання і один раз змінити світ. Але деталі і досі там, у бібліотеці, бо всі записи у жахливому безладі. Щоб дійти з ними ладу нам потрібен, від сили, місяць, а щоб виконати ваше бажання може знадобитись навіть  життя кожного з нас. Так чи інакше, але погодившись зараз, ви вже не зможете відступитись, бо абсолютно точно змінитесь. То як, - із викликом дивлячись у очі кожного та бачачи там впевненість у згоді, Селлі закінчив, - готові ризикнути?