User Rating: 4 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar ActiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

Гвардійці, чеканячи крок, марширували вузькими вуличками міста. Складені за спиною крила солдатів нагадували барвисті плащі. Ноші з тілом головнокомандуючого Урахта розмірено погойдувались на їхніх плечах, в такт ходи вояків. Враховуючи високе положення, яке займав покійний, на похорон зібралось все місто. Вулиці були запруджені народом. Ті, кому не вистачило місця внизу, повидирались на дахи будинків і вже звідти спостерігали за жалобною процесією. Навіть стара і хвора Мати-Імператриця, бажаючи віддати данину поваги покійному, залишила внутрішні покої й у супроводі своїх чоловіків вибралась на терасу палацу.                            

Над містом линув спів. Хор із сотні солодкоголосих співців, на чолі процесії, злагоджено співав хвалебно-поминальну баладу, в якій описувались подвиги легендарного полководця. А згадати дійсно було про що. Славне життя прожив високоповажний Урахт, багато корисного зробив для свого міста. Були в його послужному списку і очолювана ним блискуча компанія проти сусіднього міста, й участь у битві біля Кам’яного Пальця, де об’єднанні війська міст-вуликів наголову розбили орду кровожерливих шеренків, і придушення ним заколоту, розпочатого однією з дочок Матері-Імператриці. Згадувалась в баладі й остання битва воєначальника – битва з котрої йому не судилось повернутись живим. Тепер після дев’ятимісячного трауру, Урахту належало відправитись в останню путь.                                                                                                   

Як того вимагав звичай, весь довгий період трауру тіло Урахта перебувало в Домі Смерті. Розіп’яте на рамі, високо під стелею храму, якраз над Священною Ватрою, воно, від диму Священного Вогнища зморщилось й з синього перетворилось на чорне. Райдужні крила втратили блиск і набули кольору похмурого неба. За той час, поки коптилось тіло, душа Урахта перенісши багато митарств нарешті досягла Обителі Богів. Траур скінчився. Тіло головнокомандуючого з почестями буде доставлене до мавзолею, розміщене в гробниці й залите духмяним воском.                                                                                 Йдучи у хвості похоронної процесії Мірамі, дочка Урахта, плакала. Горе відкрило стулки сльозових залоз і прозора рідина двома струмками стікала по спині Мірамі. Уцолі мимоволі замилувався дівчиною. Вона була так прекрасна в своїй жалобі. Гнучкий стан, стрункі але добре розвинуті ноги, чотири верхні кінцівки зігнуті в суглобах і граціозно складені на животі в знак скорботи. Коси, з вплетеними в них червоними траурними стрічками, двома гусеницями спадають на груди. Виграють барвами на сонці різнокольорові тендітні крила.                                 

Не стримавшись Уцолі обійняв Мірамі. В цьому році вони мали побратись і Уцолі  відклав би своє перше яйце у тіло Мірамі, проте спочатку війна, а потім смерть батька Мірамі, на невизначений строк віддалили жадану обом подію. Відчувши на собі кінцівки нареченого дівчина довірливо схилила голівку на його плече.

         - Цікаво, чи є життя після смерті? – Сумно спитала вона.              

- Не знаю, адже звідти ще ніхто не повернувся. Але жерці стверджують, що є. Нам лишається лише вірити їм і сподіватись, - розсудливо промовив Уцолі ніжно торкнувшись щоки Мірамі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              * * *                          Урахт летів темним тунелем. На початку польоту, він ще усвідомлював хто він такий й навіть добре пам’ятав як опинився тут.                                                                      

Чергова війна, загалом, як і всі інші війни, почалася безглуздо. Давня суперечка двох міст за невеличкий гайок квітодерев. Сутичка між збирачами нектару, під час котрої хтось загинув. Відмова сплатити виру за смерть. І ось, уже армії ворогуючих міст зійшлися на полі бою, прагнучи поставити остаточну крапку в цьому питанні.                        

Зазвичай битву розпочинали легкокрилі лучники. Їхні стріли з отруйними жалами, ще до початку зіткнення основних сил, повинні були добряче прорідити шеренги вояків. Проте досвідчений Урахт, відкинувши прелюдії, відразу послав у бій важку кавалерію. Маневр себе виправдав. Цвіт лицарства – озброєні довгими піками гвардійці на прудконогих стрибунцях, розігнавши ворожих лучників з ходу врізались в ряди піхоти й проломивши стіну щитів, розітнули супротивне військо навпіл. Піхотинці Урахта довершили розгром. Головнокомандуючий вже святкував перемогу, коли раптом відчув у грудях нестерпний біль. Здавалось ніби крижана кінцівка стисла йому серце.                     

- Мабуть відчай змусив жерців супротивника вдатись до брудного прийому й застосувати проти мене заборонену магію шеренків, - здогадався Урахт.                               

Він ще спробував схопитись за захисний амулет, що висів на його грудях, але, так і не встиг, відправившись в подорож темним тунелем – подорож тривалістю в вічність. Він все летів і летів й пам'ять його потроху стиралась. Спогади танули мов вранішній туман й у якийсь момент Урахт  зник, переставши усвідомлювати себе, як особистість. Він був лише тінь, що летіла темним тунелем. Летіла доти, доки не побачила світло в кінці тунелю.                                                                                                                                                            * * *                                                                                                 

В приміщенні родильної зали пролунав крик немовляти. Акушерка вправно перерізала пуповину й прилаштувавши кліпсу поклала дитя на живіт матері. Малюк  відразу відшукав набубнявілий від молока сосок й блаженно заплямкав. Щаслива породілля обережно пригорнула дитину до себе.                                

- Мій синочок, - з ніжністю проказала вона і посміхнулась.