User Rating: 4 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar ActiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі. 

Страховисько з’явилось нізвідки.

Жахливе створіння з синьою шкірою та чорними очима несамовито заверещало, демонструючи довжелезні ікла. Його обрис нагадував жіночу фігуру у рваному лахмітті, довге попелясте волосся розмаював шалений вітер. Від істоти віяло смертельним холодом.

З цього розпочалось моє знайомство з Містом Тіней та моя перша зустріч з вештицею.

Створіння накинулось на мене, величезними чорними пазурами подряпавши мені обличчя. Схопило за волосся та встромило пазурі в спину. Кричачи від болю та жаху, я відбивалася з усіх сил, але вештиця була сильнішою. Тоді я дивом втекла.

Рясний дощ падав з сірого неба і холодним доторком обпікав мою шкіру. Я бігла, не озираючись, порожніми вулицями повз покинуті і моторошні будівлі, що виглядали так начебто їх хтось намагався зламати, але нічого не вийшло, і тепер вони стояли косо-криво немов ось-ось впадуть. В середині будинків плавали мовчазні тіні, повзали назовні по стінах та по дорозі під ногами. Тіні були всюди.

Тіні - те, що залишилось від мешканців Міста.

Їх вже нічого не хвилює. Вони блукають вулицями, нікого не помічаючи, і завжди страшенно поспішають по своїм неіснуючим справам. Вони давно не лічать часу і не відрізняють дня від ночі.

Не знаю, як довго я бігла і де опинилась, але створіння (тоді я ще не знала, що то таке) все-таки відстало. Можливо, знайшло собі іншу жертву. В мене забракло дихання і страшенно боліли рани, тому довелось зупинитись і перепочити. Я озирнулась - вулиця порожня і точнісінько така ж як і попередня.

Звідкись до мене долетіла тиха пісня, яку співав приємний чоловічий голос. Звук поступово захоплював всю вулицю, витісняючи монотонний шум дощу. Ледве чутно лунала гітара…

 

«Я відчиняю двері, я йду на вулицю…

Тут добре, тут прохолодний вітер, осінні запахи, погода хмуриться…

Я розумію, що величезне місто лежить на спині, руки за голову,

Дивиться в небо, мріє про завтра…»

 

За рогом я побачила молодого хлопця з непричесаним мокрим волоссям вугляного кольору. Хлопець, вдягнений в чорне, сидів прямо на асфальті, обпираючись спиною до холодної стіни ветхого будинку, і грав на старенький гітарі. Він мене не помітив і продовжив співати:

 

«Я повертаюсь додому, щось шарудить на кухні…

Ах, це ви… Це ви, мої таргани.

А чого похмурі? А чого очі потухлі?

Ах, я ж учора поставив на вас капкани…

Той шли б собі до сусідів, ви ж такі огидні.

В мене ж нічого немає…

А вони мені: «Люди завжди до нас негативні».

Дісталось паскудне життя, і ми вже нічого не змінимо.

 Хтось у місті вже повис

На мотузці старій,

Хтось виходить в сотий раз на біс,

Хтось лежить на мостовій… »*

 

Він закінчив грати і затих.

- Яка незвичайна пісня. – сказала я, підійшовши ближче.

Саме в цей момент останні сили залишили мене, і я впала. Він не здивувався і не став нічого запитувати, просто допоміг мені підвестися і втриматись на ногах. Дуже повільно ми кудись попростували. В одній руці він тримав гітару, а іншою притримував мене.

На деякий час я втратила свідомість, і прийшла до тями вже у незнайомій кімнаті.  Мабуть, це була кімната одного з тих похмурих будинків. Темні фіранки на вікнах не пропускали денне світло всередину. Сиро і холодно. Крізь зачинені двері я почула голоси.

- Як ти міг притягти її сюди? – обурено прозвучав чоловічий голос. – А якщо її переслідували?

- Вона поранена. – спокійно відповів інший, також чоловічий голос.

- Саме так! Ти чудово знаєш, що запах крові притягує вештиць. А якщо зараз налетить ціла зграя? Будеш кидатися на допомогу кожному перестрічному, добром для тебе це не скінчиться.

- В місті майже не залишилось людей. Ми не можемо допустити, щоб воно зовсім спорожніло.

- Навіщо я тільки взяв тебе в свій дім? Від тебе стільки неприємностей.

- Якби ти залишився один, ти б став такими ж як вони. Ти і сам це знаєш.

Настала тиша. Потім перший голос заговорив знов:

- Що будемо з нею робити? Мабуть, треба перев’язати рани, інакше вештиці позлітаються сюди немов стерв’ятники.

Двері відчинилися. На порозі з’явився високий та сутулий чоловік з неприємним поглядом. Слідом за ним увійшов той самий хлопець, що нещодавно грав свою безглузду пісню. Вони були схожі, хоч перший і виглядав старшим та мав темніші очі.  Обидва вдягнуті в чорне.

- Хто ти? – різко запитав мене високий.

- Дай їй отямитись.

- Де я?.. – тільки і змогла видавити.

- Ти в надійному захистку… - почав той, що привів мене сюди.

- Не задурюй їй голову. В цьому місті не існує надійного захистку. – перебив його інший. – Відповідай, хто ти?

Саме тоді я усвідомила страшну правду.

-  Я не пам’ятаю…

Це було жахливе відчуття, проте мої слова нікого не здивували.

- Ясна річ, ніхто не пам’ятає свого справжнього імені. Але ми вперше бачимо тебе тут. Звідки ти?

- Я не знаю… А хто ви такі?

- Я – Привид. – відповів хлопець, якого я зустріла на вулиці.

- Я – Грішник. – сказав другий.

- Які дивні… імена. – зауважила я.

- Це не імена, а прізвиська. В цьому місті ніхто немає імені.

Я тяжко зітхнула і відчула, як сильно болить все тіло.

- Хто на тебе напав? – запитав мене Привид.

Я розповіла їм про страшну потвору.

- Вештиця. – зробив висновки Грішник і дуже похмурнішав. – Як тобі вдалось з нею впоратись?

- Я просто втекла. А потім почула твою пісню. – я подивилась на Привида.

- Можливо, ти знаєш кого-небудь в Місті? – продовжував допитувати мене Грішник.

- Ні. Хоча… можливо. Я не пам’ятаю.

Згодом Привид приніс ліки і бинти, і допоміг мені промити рани від пазурів. Процес видався неприємним, адже кожен доторк завдавав мені болю. Але я терпіла. Щоб якось відволіктись, я вирішила поговорити з Привидом.

- Коли ти грав пісню на вулиці, ти не боявся, що на тебе може напасти вештиця?

- Я був певен, що ніхто мене не помітить. Я майже злився з домом, а

вештиці покладаються лише на свій зір, який у них не дуже добрий, та на запах крові. Проте, окрім них, тут ще є багато неприємних істот.

- То ось, чому я змогла втекти. Вештиця просто перестала мене бачити.

- Але дивно, що вона не вистежила тебе за запахом крові. Можна вважати, що тобі пощастило. Якби на тебе напав хтось інший, все могло бути набагато гірше.

- Вулиці такі порожні через те, що на них небезпечно знаходитись?

- Здебільшого, так. Але ти могла і не помітити жителів цього міста, всі вони вміють маскуватись.

- Тож в місті все-таки живуть й інші люди?

- Звичайно. Звідси неможливо втекти.

- Ти знаєш когось ще, окрім Грішника?

- Грішник – мій старший брат. Я знаю майже всіх жителів міста.

- А куди подівся Грішник?

Я не бачила обличчя Привида, поки він промивав мені рани на спині, та я почула, як змінився його голос, зробившись холоднішим.

- Він пішов. Він ніколи не попереджає, коли і куди він йде, а я ніколи не запитую. Насправді, ми не дуже багато знаємо один про одного.

- Але ж ви брати!

- Це нічого не змінює. Ми росли окремо. Колись давно на нашу родину напали вештиці, і в живих залишились лише ми вдвох. Кожен з нас виживав як міг. Лише тиждень тому Грішник погодився прийняти мене до себе додому.

- Дивно… Я думала, найближчі люди – це родина.

- Тут все інакше.

Більше я нічого не запитувала. Навіть цієї інформації здавалось забагато для моєї стомленої свідомості. Найхимернішим видалось мені те, що я начебто все це вже знала, а Привид просто нагадав мені те, що я колись забула.

Пазурі вештиці виявилися отруйними, тому я так погано і слабко почувала себе. Після того, як мої рани були оброблені і забинтовані, я вирішила трохи відпочити і непомітно для себе заснула.

Не знаю, чи довго я спала, але, прокинувшись, відчула себе набагато краще. В кімнаті нікого не було, і я наважилась встати з ліжка. Рани ще дещо мене турбували, проте боліли вже значно менше. Я відчинила двері і покликала Привида, а потім Грішника. Тиша. Тоді я вийшла з кімнати і дозволила собі роздивитись дивне помешкання.

Квартира розташовувалась на п’ятому поверсі, і всі кімнати в ній були однаково сірими і понурими. Складалось враження, що тут ніколи не прибирали: по всім кутам висіло павутиння, всюди товстий шар пилу. На вікнах жодної квітки, підлога і стіни подерті, меблі старі та зламані. Але найдивнішим в для мене стала відсутність дзеркал. Останньою я відвідала кухню, яка своєю занедбаністю та сирістю дуже гармонійно вписалась до загальної картини. Поміж дерев’яних меблів, старої електричної плити та древнього холодильника я помітила зовсім неочікувану кавоварку. Поруч із кавоваркою – дві чашки. Я налила собі кави в одну з чашок і зробила невеличкий ковток та ледве придушила бажання виплюнути її. Такої огидної та гіркої кави я ще ніколи в житті не куштувала. До того ж, вона була просто крижаною, немов її зберігали в холодильнику.

Час спливав дуже повільно, і скоро я знудилась. Тому я навіть зраділа, коли повернувся Грішник, хоч він і здався мені грубіяном.

- Якщо ти більше не потребуєш постільного режиму, ходімо пройдемось. – сказав він, тільки-но помітив мене на кухні.

Залишатися в квартирі мені не хотілося – в такому місці неважко збожеволіти, тому я одразу погодилась. І ось, скоро ми вже йшли однією з вулиць-близнючок, так само пустинною і безіменною.

- В тебе взагалі немає зброї? – запитав мене Грішник.

- Ні. – відповіла я і лише зараз помітила, що в нього на поясі з-під шкіряною куртки виглядав величенький мисливський ніж.

- Маємо знайти тобі клинок. Вештиці, як і багато інших істот, бояться заліза.

- Звідки взялись всі ці страховиська?

- Звідки беруться павуки в старих покинутих домівках?

- То як ви з ними боретесь?

- Кожен як може. Тут кожен сам за себе, май це на увазі, дівчино.

Ми підійшли до невисокого будинку. Він нічим не вирізнявся з-поміж інших: сірий і старий. В повітрі щось змінилось. До нас поспішала жінка з довгим мечем в руках. За нею слідувало щось схоже на тінь, але набагато більшу за тих, що блукають вулицями,  за спиною в тіні були чорні крила.

- Вітаю, Грішник. – кинула жінка, пробігши повз нас. Як і Грішник, вона носила чорний одяг.

Тінь насувалась дуже швидко і виглядала агресивно. Я не помітила, як Грішник побіг слідом за жінкою і ледве не потрапила під удар жахливої тіні, та, на щастя, змогла вчасно ухилитись і втекти. Мої рани знов розболілися, тож наздогнати Грішника та незнайомку виявилося для мене складно.

Довгий час ми кружляли поміж домами. Врешті-решт, вирішили, що можна зупинитись.

- Хто ти? Ніколи раніше тебе не бачила. – прохолодно звернулась до мене незнайомка.

Придивившись до неї уважніше, я побачила ще досить молоду дівчину, можливо, дещо старшу за мене, та її суворий вираз обличчя додавав їй зайвих років. Вона мала високі скули, гострий немов дзьоб ніс та тонкі вуста. Мене зачепили її виразні карі очі, які видалися мені добре знайомими.

- Я не пам’ятаю свого імені.

- Це недивно. Мене звуть Птаха.

- Дуже приємно. – я простягла їй руку, але вона її не потисла.

- Я ще не впевнена, чи приємне це знайомство для мене.

Її слова мене збентежили, адже я нікому не бажала зла, та мені не довіряли.

- Нам потрібно повернутись до твого будинку. – сказав Грішник. – Я хочу придбати в тебе зброю.

- Навіщо тобі зброя? – недовірливо запитала Птаха.  – Ти маєш ножа.

- Зброя потрібна не мені, а їй. – Грішник вказав на мене.

- Я не можу продати зброю незнайомій людині… Хто знає, на що вона здатна.

- Я не маю ніяких підлих намірів. – запевнила я Птаху. – Мені необхідна зброя для захисту. – я показала на своє обличчя, де залишились глибокі подряпини від пазурів вештиці.

Вона уважно роздивилась мене і неохоче погодилась.

- Гаразд, я згодна. Але, - Птаха повернулась до Грішника, - тільки якщо ти візьмеш на себе всю відповідальність.

Ми не стали повертатись тією ж дорогою, що тікали від тіні. Птаха повела нас іншими, не менш заплутаними стежками. Вона і Грішник пересувалися дуже швидко, і щоб встигнути за ними, мені інколи доводилось переходити на біг, через що рани на спині починали болісно нити. По дорозі назад ми мовчали. Тутешні не любили ввічливі балачки. Навіщо ввічливість в місці, де так складно вижити?

Коли я проходила повз високий старий хмарочос, мене немов блискавкою вдарило. Він здався мені знайомим…

- Хто живе в цьому домі? – вигукнула я услід Грішнику та Птасі.

Вони зупинились, поглянувши, куди я вказувала, і я нарешті їх наздогнала. Будівля колись була дуже висока, але зараз верхні поверхи зруйнувались від часу. З вікон стирчали лише гострі уламки скла, а в середині глибочіла неприродна темрява.

- Тіні та… - Птаха запнулась. – Доля.

Вона відвернулася і швидко пішла геть. Грішник і я рушили слідом.

- Хто така Доля? – поцікавилась я, розуміючи, що Доля – це ще одне прізвисько, яке замінило комусь ім’я.

- Про неї можна сказати багато поганого, але можна розповісти і багато доброго. – ухильно відповів Грішник. – Зустрічатися з нею небезпечно. В певному сенсі вона божевільна… Вона втратила одну з своїх доньок і збожеволіла від горя. Занадто довго жила в домі, наповненому тінями. І тепер вона вже не людина, але ще не тінь. А Долею її кличуть тому, що після зустрічі з нею, виживає лише той, до кого вона з якоїсь причини виявилась ласкавою.

Невдовзі ми повернулись до місця, де мешкала Птаха. Підійшовши до стареньких дверей, Птаха штовхнула їх, але ті не піддались. Вона штовхнула ще раз, сильніше, але ніякого результату. Тоді Птаха з усієї сили вдарила ногою в двері, і вони глухо повалились додолу, здійнявши хмару пилу.

- Давно хотілося це зробити. – задоволено повідомила нам Птаха.

Вона увійшла всередину. Грішник, не чекаючи на запрошення, переступив поріг, і я зайшла за ним. Дім Птахи більше нагадував покинутий, всіма забутий будинок. Тут не було меблів, всюди страшенний пил та бруд, розбиті вікна, а стіни, через сирість і холод вже не один раз змінювали свій колір. На довершення протікала стеля, і на мене впало декілька крижаних  крапель, коли я увійшла. Птаха зникла за іншими дверима, що вели у темряву. Кілька хвилин ми з Грішником мовчки чекали на неї. І, нарешті, вона з’явилась знов, несучи в руках сірий згорток.

- Ось, тримай. – вона ткнула його мені.

Розгорнувши тканину, я дістала короткий та тонкий меч з дуже гострим лезом.

- Колись він належав моїй молодшій сестрі. Я берегла його як пам'ять, але більше він не потрібен. – пояснила Птаха.

- Гарний. – помітив Грішник. – Відколи це ти така щедра?

Вона поглянула на нього роздратовано, але нічого не відповіла на це. Натомість сказала:

- Я надала Безіменній зброю, ціну ти знаєш, Грішник. А тепер, забирайтесь геть.

Грішник мовчки попрямував до виходу. Я востаннє подивилась на Птаху, яка ретельно показувала, що пильна підлога її цікавить більше за нас, і пішла, поклавши згорток за пазуху.

Після тривалого мовчання я все ж таки наважилась заговорити до Грішника.

- Я хочу зустрітись з Долею.

- Навіщо це тобі? – запитав Грішник.

- Можливо, вона допоможе мені.

- Бажаю успіху.

- Дякую… - я зітхнула, уявивши собі цю зустріч. – Але спочатку я хочу побачити Привида.

- Навряд чи він зараз удома. Шукай його на вулицях.

- Що ж, я так і зроблю... Приєднаєшся до мене?

- Ні. В мене є інші справи.

- Добре, тоді побачимось!

- Прощавай.

- Будь обережним! – додала я навздогін.

Грішник, відійшовши вже на деяку відстань, зупинився і озирнувся.

- Ти дивна людина… - сказав він і рушив далі.

Я зустріла ще багато тіней, перш ніж відшукала Привида. Як не дивно, трапилось це  біля будинку Долі. Не знаю, що тягло мене сюди, але після довгої прогулянки Сумним містом, я пішла саме в тому напрямку. Я була впевнена, що тут відшукаю відповіді на всі свої запитання.

Привид стояв біля високого будинку. Цього разу він був вже без гітари та майже зливався з сірою стіною, немов прозорий, і я ледве помітила його. Привид не побачив мене одразу, його очі були заплющені, а обличчя дивилось вгору. Мені захотілося поспостерігати за ним здалеку, тому я йшла до нього тихо і повільно. Він відрізнявся від Грішника і Птахи, але в той же час, був так на них схожий. Він просто стояв, насолоджуючись дощем. Про що він думав? Я так довго роздивлялась його, що зовсім забула про  час, якщо він взагалі тут існував…

Непомітно для самої себе я опинилась поруч із ним.

- Привіт. – тихо промовив Привид. Його голос так дивно поєднався з шумом дощу, який посилився і раптом став теплим. – Тобі вже краще?

Біль від ран ще не стих, але я не хотіла про це говорити. Все, що трапилося зі мною кілька годин тому, здавалося сном. Та й зараз я неначе спала.

- Ненабагато. – також тихо відповіла я. Говорити голосно в цей момент було просто неможливо. – Що ти тут робиш?

- Я люблю дощ. Мені подобається, коли холодні краплі стікають по обличчю. Люблю слухати шум дощу.

- Але зараз іде теплий дощ.

- Для кожного іде свій дощ. – відповів Привид. – Мій дощ завжди холодний.

- Як ти опинився в цьому місті?

- Лише тебе сюди закинули небеса, а я жив тут завжди.

- Невже все своє життя ти прожив у такому пригноблюючому місці?

- Мертве Місто не завжди було мертвим.

- В це важко повірити.

- Тепер так…

Деякий час ми просто мовчали. Я стояла поруч із Привидом і насолоджувалася теплим дощем, який переріс в зливу.

- Візьми мене за руку. – прошепотів Привид.

Я беззаперечно його послухалася.

- Не рухайся.

Через секунду незрозуміло звідки вистрибнула вештиця і пробігла повз нас, залишаючи по собі невеличкий холодок. Тоді я усвідомила, що взявши мою руку, Привид мене врятував, адже він, немов той хамелеон, володів здібністю змінювати свою зовнішність.

- Дякую тобі. – сказала я, подивившись на нього. – Ти знову врятував мене. Тут кожен думає тільки про себе, ти міг і не робити цього для мене.

- Я не хотів, щоб на тебе знову напали. – відповів він, нарешті, глянувши на мене. Він мав яскраво-блакитні очі, такі несхожі на чорні братові очі.

- Скажи мені, що тобі відомо про Долю? – запитала я, пригадуючи розмову з Грішником.

Я коротко переповіла Привидові те, що мені вже вдалось дізнатися.

- Я мало що можу до цього додати. Молодша донька Долі загибла, після чого Доля впала у відчай, відреклася від усіх і почала жити серед тіней. Старша донька намагалася її врятувати, боялася, що мати перетвориться на одну з тіней і повернення вже не буде. Проте старшу доньку Доля повністю ігнорувала. З часом її донька покинула свої спроби. Багато хто вважає Долю божевільною…

- А ти?

Привид замислився.

- Мені здається, вона єдина при здорову глузді серед нас усіх. – відповів він.

Весь інший час, що ми провели разом, гуляли Містом. Поруч із ним я відчувала спокій. Та ця ідилія тривала недовго. 

Хмари над нами згустилися і тепер виглядали погрозливо. Ми йшли мовчки, тримаючись за руки. Тепла приємна злива змінилася на холодний дощ. Вітер завивав все голосніше. Наближалася буря.

Раптом крізь темну стіну одного з моторошних будинків пройшло страхітливе створіння. Воно нагадувало скелет велетенського ящера, оповитий чорним серпанком. Вітер посилився. Моє волосся розліталося в різні боки, чорний плащ Привида хлопав від вітру. Дощ все йшов, вимочивши нас до нитки. Дивовижне створіння розправило кістляві крила і злетіло.

- Що це? – налякано запитала я.

- Вихор. – Привид міцніше стиснув мою руку. – Нам краще повернутися в оселю Грішника.

Так я зрозуміла, що бурі тут страшне явище.

Ми поспішали похмурими провулками до квартири Грішника, рятуючись від негоди. Вітер нещадно бив мені в обличчя, немов розрізаючи шкіру, дощ стікав кривавими цівочками. Всі мої думки перемішались. Вітер ошаленів. Я закрила обличчя руками, я ледь могла дихати. І ось на мить все застигло, і настала тиша. Я подивилась на свої руки – вони були в крові. Кров була по всьому моєму обличчі. Тож мені не здавалось, а вітер дійсно різав шкіру…

Раптово все завертілося з новою силою, завив шалений вітер, дощ хлинув знов. Йти далі було неможливо, і я позадкувала доки не наштовхнулась на стіну. Я повільно сповзла, закрила обличчя і обхопила руками коліна. Звідкись донісся відчайдушний галас вештиць. Грішник казав, вони злітаються на запах крові…

Випростувавшись, я дістала свій меч і приготувалася захищати себе. Привида більше не було поруч зі мною. Згори на мене накинулась вештиця. Я полоснула її гострим лезом, бризнула чорна кров. Та на місце першої прилетіла друга. Кров і волосся заважали мені добре бачити, тож я розмахувала мечем майже навмання. Поруч зі мною замиготіли тіні, і краєм ока я побачила, що до мене підкрадається Вихор. Мої сили швидко таїли, і я опустила руки, важко дихаючи.

А потім я побачила її.

Вона була вдягнена у довгу чорну сукню з розкльошеними рукавами. Їі шкіра – біла-біла, немов аркуш паперу, обличчя обрамлене густими чорними кучерями. Аспідно-чорні очі здавалися ще чорнішими через темний макіяж. Вона виглядала гарною і молодою, не мала зморщок, проте в її очах я прочитала всі незліченні роки, проведенні в Місті Тіней.

Я знала, що то була Доля.

Я уявляла її якоюсь божевільною старою, а вона виявилася зовсім іншою. Однак, можливо, в неї було багато облич.

Доля повільно наближалася до мене. Вітер стих, і дощ перестав. Буря відступала. Наближаючись, Доля пильно роздивлялася мене, неначе намагалася пригадати. Вона доторкнулась до моєї щоки, і я здригнулася від її холодних пальців. На її білій шкірі залишився кривавий слід.

- Хто ти? – її голос був м’яким і сумним.

- Не знаю… - ледве прошепотіла я від страху.

- Ти – Янгол. – відповіла Доля на своє власне питання. – Але тобі зламали крила, і тому ти не можеш відлетіти звідси. Та я знаю, як тобі допомогти.

Наші погляди зустрілися, і я пригадала, що вже бачила її очі раніше. Проти моєї волі по щоках заструмилися гарячі сльози, що так сильно відрізнялися від холодних крапель падаючих з неба. Та для когось байдужого ці краплини виглядали однаково.

- Не плач, моє дитя. – лагідно промовила Доля і посміхнулась божевільною посмішкою. – Я тебе знаю. Я тебе знайшла.

Тоді вона взяла мене за руку та повела за собою. Я не сміла опиратися, і ось ми вже стояли перед її домом – напівзруйнованим хмарочосом. Від будинку йшов холод.

- Тобі немає чого боятися. – немов прочитала мої думки Доля. – Це наш дім.

Я не вірила, не хотіла вірити, в те, що я – та сама молодша донька Долі. Це було неможливо, я цього зовсім не пригадувала, хоч її очі і були мені знайомими. Напевно, вона дійсно божевільна. Доля міцніше стисла мою руку, і зробила крок уперед, потягнувши мене за собою. Вона відчинила двері, і ми увійшли. Але хіба це все ще був зруйнований хмарочос?..

Ми опинилися у старовинному палаці. Прямо перед нами сягали вгору величезні мармурові сходи. Ані вікон, ані сонячного світла у вестибюлі не було. Замість того на стінах поміж зображеннями знайомих мені людей висіли палаючі факели. На картинах я побачила Привида, Грішника, Птаху та багато інших, кого я не знала. Всюди снували тіні. Їх було безліч, ще більше ніж назовні. А ще, тут йшов сніг… Я підняла голову, і побачила, що стеля йде у пітьму, з якої сипали білі сніжинки.

- Ходімо зі мною. Я так багато маю тобі розповісти! – сказала Доля і рушила до сходів.

Я зачаровано пішла за нею, та тільки-но моя нога опинилась на першій сходинці, як все шалено закрутилось немов у вирі. В голові запаморочилося, але я все ще бачила, що Доля йде попереду. Вона не звертала жодної уваги на дивну поведінку сходів. Через хвилину сходи зупинились, і переді мною з’явився вже інший інтер’єр. То була невелика, але затишна та світла кімната з м’якими меблями та маленьким кавовим столиком. Доля запросила мене присісти, і на столі магічним чином опинилися дві чашки кави. Я сіла, але не поспішала пити каву, адже добре пам’ятала її гіркий присмак вдома у Привида і Грішника. Доля сіла навпроти мене.

- Тобі тут не місце.  – прямо сказала мені вона. – Ти повинна покинути Місто Відчаю якомога скоріше.

- Хіба це можливо?

- Для тебе – так.

- Я не хочу іти звідси сама… Я хочу допомогти й іншим звільнитися.

- Це вже несерйозно. Всі інші повинні залишатися в Місті.

- Але чому?

- Так має бути. Кожен покидає Місто у відведений йому час. Дай мені свою руку, дитя моє.

Я простягла до неї руку, і вона міцно вхопила її.

- Мені було дуже боляче, коли я тебе втратила… Проте тепер я знаю, що цей світ не для тебе.

В її правій руці несподівано блиснув срібний кинджал.

«…після зустрічі з нею, виживає лише той, до кого вона з якоїсь причини виявилась ласкавою».

Я спробувала висмикнути руку, але мені це не вдалось – Доля мала сталеву хватку.

- Зрозумій мене, я хочу, щоб ти була щаслива.

- Як же я буду щасливою, якщо ти мене вб’єш?! – відчайдушно закричала я.

Поруч із нами прослизнула тінь.

- Згодом ти мене зрозумієш…

- Ти врятувала мене від бурі, невже для того, щоб вбити?

Тінь стрибнула до моїх ніг.

- Якщо ти моя мати, хіба ти не повинна любити мене?

- Любити? – здивовано перепитала Доля. – Єдиною, хто міг любити, була Любов. Та вона загинула. Її вбив Біль.

Доля замахнулася, і я заплющила очі, очікуючи найгіршого. Але в цей момент хтось ухватив мене за ноги і з силою смикнв додолу. Я почула розлючений крик Долі:

-ТІНЬ!!!

Мене закружляло у новому вирі і віднесло геть з кімнати, а, може, і з самого палацу. Все поплило перед очима, змішались всі фарби. Я немов опинилася поза простором і часом.

Поступово зображення стало чіткішим. Я знаходилась в дивному лабіринті.  Він постійно змінювався, його стіни пересувалися в повітрі: виринали з нізвідки і зникали в нікуди. Переді мною з’явилась людина. Підліток. О ні, він не був людиною. Все, що від нього залишилось, - це тінь. Його обрис говорив про мішкуватий одяг, що він колись носив. Все його тіло було чорним і напівпрозорим, окрім обличчя, якого ще не встиг торкнутися морок. Воно виглядало світлішим, мало сірий колір і вогняні очі. Він дивився на мене і мовчав. Я не була певна, чи може він говорити, адже звичайні тіні на це не здатні.

- Дякую, що врятував мене. – заговорила я перша. – Доля хотіла вбити мене… Не знаю, чому вона вирішила, що я її донька.

- Тому що ти і є її донька. – відповів хлопець. Його голос схожий на шерхіт.

- Що? Ні, цього не може бути. Мабуть, вона помилилася…

- Доля не помиляється, і ти це знаєш.

- Тоді навіщо вона намагалась вбити мене?..

- Це відомо лише Долі.

- Хто ти такий?

- Мене кличуть Тінню, хоча я ще не повністю перетворився на тінь. Я ще маю душу і не втратив розум як інші тіні у Палаці. Я прислуговую Долі, але нічого не знаю про її наміри чи замисли, ніхто не знає. 

- Що це за місце?

- Це Притулок для тих, хто заблукав. Тут Доля тебе не знайде.

- Навіщо ти мене врятував?

- Ти ще маєш дещо необхідне мені, щоб не перетворитися на тінь.

- Ти хочеш використати мене? – злякалась я.

- Я не знаю… Ти дивна і не схожа на інших. З тобою я не відчуваю себе тінню.

Я спробувала роздивитись його обличчя крізь сірість, але, на жаль, від нього залишились лише очі.

- Ти також заблукав, чи не так? Інакше не дізнався би про Притулок. Але нам потрібно вибиратися звідси.

- Навіщо? – здивувався Тінь – В будь-якому іншому місці Доля знайде тебе. Хіба ти хочеш померти?

- Звісно, ні. Та ми не можемо ховатись тут вічно. Це погане місце. Тут немає людей, але вони потрібні, щоб ми не перетворилися на тіней. Ти знаєш, як покинути Притулок?

- Головне – це знати, де ти хочеш опинитися.

- Я вже знаю, що тепер треба робити?

- А я ні…

- Тоді я візьму тебе з собою, ти ж не проти?

- Гаразд. Уяви те місце, куди ти хочеш потратити більш за все.

І я уявила. Це було складно, тому що квартира Грішника – то не зовсім те місце, де я хотіла опинитися більш за все, але в своїй уяві я намалювала там Привида, і вона одразу стала привабливішою.

Знову скажений вир…

… і я вже там. Я стояла посеред кімнати з ліжком, проте я була одна – Тінь не перенісся зі мною. Мені стало його шкода.

В квартирі було порожньо. Я сподівалася, що з Привидом все добре, що він зміг врятуватись від бурі, але не була в цьому впевнена. Я не могла просто сидіти і чекати на нього, я повинна була його знайти. Я знала, що Доля буде шукати мене і, напевно, знайде, проте все одно вийшла на вулицю і рушила на пошуки Привида.

Свинцеве небо мало неприродний вигляд. Його матово-сірий колір давив на свідомість, пригнічуючи. Довкола снували тіні…

Мені на зустріч йшли двоє. Вони йшли мовчки, тримаючись за руки, і дивились лише собі під ноги, сховавши обличчя. Перша постать була жіночою, висока і струнка, вдягнута у чорний тугий корсет та довгу спідницю, зіткану з самих тіней. В правій руці вона несла косу, величезним та гострим лезом догори. Друга постать була значно нижчою, та молодшою і схожа на хлопчачу. Хлопчина, такий худий, що ледь тримався на ногах, мав на собі лише сірі лахміття, крізь які виднілась його кістлява грудина, обтягнута шкірою. Хлопець і дівчина проплили повз мене, навіть не піднімаючи голів.

- Хто ви? – прошепотіла я їм услід.

Вони зупинились. Дівчина озирнулась і уважно подивилась на мене. Сірі крижані очі робили її бездоганне обличчя неживим.

- Хіба ти не знаєш? – тихо запитала вона.

- Ні… - відповіла я самими губами.

Вони підійшли ближче, і я почула дивну музику, спокійну і тужливу.

- Смерть до ваших послуг. – загадково посміхнулась дівчина. – А також мій молодший брат.

- Сон? – припустила я.

- Відчай. – була відповідь.

- Ви також тут живете?

- Живемо? – перепитала Смерть. – Хіба тут можна жити?

- Ми працюємо. – вперше заговорив Відчай. Він мав слабкий, шорсткий голос, схожий на сипіння. Зазирнувши йому в лице, я відчула, як похолоділо все моє тіло. Його обтягнута шкірою голова нагадувала череп, і тільки напівпрозорі очі ледве світились життям. – В нас багато роботи. Ось ти, наприклад… Ти схожа на мою клієнтку. Та я не стану перетворювати тебе на тінь. Не зараз, ще зарано.

- Проте ти нас бачиш, – зауважила Смерть, - і це не просто так.

- Отже, ти обертаєш людей на тіней. – звернулась я до Відчаю.

- Частково. Я лише довершую те, що вони почали. Всю брудну роботу люди виконують самі.

- Виходить, не всі можуть вас бачити. А ти, навіщо ти віднімаєш життя? – запитала я у Смерті.

- Хіба я віднімаю життя? – знов на її губах з’явилась глузлива посмішка. – Я його дарую. Але люди такі невдячні.

- Я відчуваю… - прошепотів Відчай. – Хтось кличе мене. Вона така самотня, така стомлена. Хутчіш, вона чекає на мене! – він потягнув сестру за руку.

- Нам вже час. – сказала Смерть. – До зустрічі…

Вони поплили далі, і музика грала все тихіше, віддаляючись разом з ними. Яка дивна пара… Я дивилась їм услід, аж доки не побачила Птаху. Вона йшла так невпевнено, спираючись руками на стіни домів, немов їй було зле. Смерть і Відчай крокували в її бік, та вона не бачила їх, дивилась кудись в небо. Тоді я злякалась. Невже зараз на моїх очах людина обернеться на тінь? Я не могла цього допустити, і побігла на порятунок Птасі.

- Безіменна! – вигукнула Птаха, побачивши мене, і в її голосі пролунала радість. – Ти тут!

- Що з тобою? – запитала я.

- Я втрачаю свої спогади… Я так мало пам’ятаю і вже майже нічого не відчуваю. Я божеволію?

- Ні, ні, що ти…

- Я знаю, це перші ознаки того, що я перетворююсь на тінь. – вона дивилась в простір і говорила немов сама до себе. – Та рано чи пізно це трапиться з усіма. Ми всі такі самотні…

- Ні! Я не дозволю цього! – я схопила Птаху за руку і потягла за собою. Вона не опиралася і не поспішала, їй було байдуже.

- Звідси немає виходу, нам не втекти.

Я не слухала її і щосили тягла за собою, аж доки Птаха не почала бігти сама. Ми мчали уперед, все далі і далі від Відчаю та Смерті, проносячись повз темні громаддя домів. Вона повільно приходила до себе. Коли небезпека минула, ми, нарешті, зупинились перевести дух.

- Не знаю, як тобі це вдалося, але дякую. – сказала Птаха, опираючись руками на коліна та важко дихаючи. – Ти мене врятувала. Як би не ти, я б уже стала тінню.

- Немає за що. Ти б зробила для мене те саме. – відповіла я, дихаючи вже більш рівно.

- Ні, я в цьому не впевнена. Надто довго я жила тут, я вже забула, які чудові якості може мати людина. Слово «друг» давно втратило своє значення, а «дякую» звучить так рідко, що багато хто просто забув про вдячність.

- Але ж ти не забула. – я посміхнулась їй. – І це означає, що ти не повинна ставати тінню.

Птаха випрямилась і так дивно подивилась на мене, намагалась зрозуміти.

- Навіть небо плаче, спостерігаючи за нікчемним життям Темного Міста, а тобі вдається посміхатися. Не пригадую, коли бачила чиюсь посмішку. Ти дійсно особлива, Безіменна. Ти здатна рятувати життя.

- Мене саму врятували вже тричі. Спочатку Привид, згодом Доля врятувала мене від бурі…

- Доля? – насупилась Птаха.

І я розповіла їй про те, як зустріла Долю, як потрапила в її палац, і як мене врятував Тінь.

- Ти була всередині Палацу? – здивувалась Птаха. – Це неймовірно. Тобі слід ховатися від Долі. Тепер вона відкрила на тебе полювання.

- Але навіщо їй вбивати мене, я не розумію.

Я вирішила нікому не казати, що я її донька.

- Хіба її зрозумієш.

- Ти також з нею зустрічалась? – поцікавилась я.

- Вона моя мати. – відповіла Птаха.

Від здивування в мене відняло мову. Якщо все це правда, то Птаха – моя сестра?

- Доля напевне вже не пам’ятає про мене, пам’ятає лише молодшу доньку, збожеволіла від відчаю за нею.

- Скажи Птахо, ти добре знала свою сестру? Як вона виглядала? – наважилася запитати я.

- Я втратила її так давно, що майже нічого не пригадаю… навіть її обличчя. Це вже немає значення. Для всіх в Місті ця історія стала просто легендою.

- Я маю тобі сказати, Птахо… - я нерішуче зупинилась.

- Що?

Та чи потрібна їй тепер сестра? Мені на згадку прийшли Грішник і Привид, їхні дивні стосунки. Вони були один одному чужі. Я так погано знала Птаху, та й вона вже нічого не пам’ятала про сестру. Або не хотіла пам’ятати.

- Яку ціну ти мала на увазі, коли продавала Грішнику зброю для мене? – натомість запитала я.

- Тебе це не стосується.

- Благаю, скажи мені…

Птаха тяжко зітхнула.

- Гаразд. Та тільки якщо ти пообіцяєш не просити мене ні про що.

Я дала їй обіцянку, і тоді Птаха розкрила мені правду. Грішник мав віддати їй своє життя. Птаха пояснила, що коли людина вбиває іншу людину, вона забирає собі її душу, і тоді в неї з’являється більше шансів вижити та не з’їхати з глузду в цьому божевільному світі.

Після її слів я довго мовчала, і не знала, що сказати.

- Я розумію, ти вважаєш це жорстокою ціною. Та світ жорстокий і, щоб вижити, доводиться йти на всяке. Грішник стомився від життя в Місті, може тому, так легко погодився. Смерть чи Відчай, щоб обрала ти, Безіменна? Всі знають, що трапляється з душею у відчаї… Але нікому не відомо, що буде після смерті.

Несподівано звідкись випурхнув великий чорний ворон та, кружляючи над нами, почав обурливо каркати. Вже за мить каркання змінилось на людські слова, що він різко і голосно викрикував.

- Жорстокий не світ, жорстокі люди! – донісся гострий голос зверху. – У Жорстокому Місті всі погоджуються зі своєю долею, нічого не намагаються змінити!

Покружлявши ще трохи, Ворон опустився і сів на сухе гілля, що стирчало прямо зі зруйнованого будинку. Зазирнувши в його чорні очі, я розгледіла там розтерзану душу.

- Що з тобою трапилось? – запитала я.

- Колись я був таким як ти, іншим. – відповів він. – Це місто виявилось надто жорстоким для мене. Я не хотів ставати як вони, не хотів вбивати людей. І я знайшов інший вихід… Та за це моя душа назавжди залишиться у Вічному Місті.

- Ти покінчив із собою? – здогадалась я.

Ворон відповів мовчанням.

- Невже ти ніколи не зможеш звільнитися?

- Лише тоді, як світ звільниться від своїх гріхів та упереджень!

З цими словами Ворон злетів, хлопаючи крилами. Сказавши останнє «Прощавайте!», він полетів геть. Я дивилась йому вслід кілька хвилин, а, коли повернулась до Птахи, побачила, що вона також зникла. Зникла так швидко та безшумно і справді немов тінь. Тож вона дійсно близька до відчаю, саме тому їй так необхідна чиясь душа. Але невже вбивство здатне допомогти? В Божевільному Місті всі закони навиворіт.

Я продовжила свій шлях вже сама, все ще сподіваючись відшукати Привида, я мала переконатися, що з ним все гаразд.

Незабаром до мене долетіла довгоочікувана пісня…

 

Коли мрії не приводять нікуди,

І я залишаюсь один,

І з небом вже не по дорозі,

Бо в небі один нікотин,

Як дивно милішає душа,

Як мало залишилось на дні…**

 

- Привид! – гукнула я, і пісня затихла.

Вже за мить я змогла відрізнити Привида з гітарою в руках від стіни. Я підійшла до нього.

- Радий, що з тобою все добре після бурі. – сказав він. – Я не думав побачити тебе знов.

- І я рада, що з тобою все добре.

- Що могло зі мною трапитись? Я давно звик до буревіїв.

- Я тебе шукала.

- Навіщо?

- Не знаю… Мабуть, ти мені потрібен.

Привид опустив очі і посміхнувся.

- На мене полює Доля. – розповіла я. – Хоче мене вбити.

- Шкода… Доля завжди отримує те, що бажає.

Я згадала про Птаху і Грішника. Я мала попередити Привида.

- Ти знаєш, де Грішник? Коли ти бачив його в останнє?

- Коли ми сперечалися, чи залишати тебе в квартирі.

- Грішник забезпечив мені зброю, за що тепер має поплатитися своїм життям. Птаха забере його душу.

Привид не відповів мені нічого, лише мовчки перебирав тонкими пальцями струни.

- Тобі все одно? – запитала я, не вірячи, що це можливо.

- Ні. – сказав він нарешті. – Але ти і сама знаєш, що ми нічим не можемо допомогти.

Подумавши, я зрозуміла, що Привид має рацію. Я не хотіла, щоб Грішник загинув, але якщо цього не станеться, Птаха обернеться на тінь. Будь-яке втручання нічого не змінить на краще.

- Заспівай мені що-небудь. – попросила я сумно.

І Привид заспівав нову пісню, не менш дивну, а я співала разом із ним, і так спокійно ставало на душі, коли наші голоси поєднувались. Я забула про все, я вірила це буде тривати вічно. Ми з Привидом вдвох співаємо під дощем. Та пісня незабаром скінчилась, і замовкли струни гітари. Я пригадала небезпеку, на яку я наражала Привида, просто находячись поруч із ним.

- Мені треба йти… Доля полює на мене, не можна довго залишатися на одному місці.

Очі  Привида були як завжди журними і спокійними. Він приймав все як є, нічого не намагаючись змінити.

- Ходімо зі мною. – запропонувала я, не бажаючи його відпускати.

- Я більше не зможу тобі допомогти. Тепер я буду тільки заважати.

Мені стало гірко від його слів, але, напевно, він був правий.

- До зустрічі, Привиде.

- Прощавай.

Крижаний дощ набирав силу, на стінах старих домівок танцювали тіні. Їх було не перелічити, і всі вони кружляли в божевільному, лише їм зрозумілому, танці. Чи могло це означати наближення Долі? Я кинулась тікати, проте як не старалась, втекти від тіней я не зуміла. Все це було схоже на пережиту мною бурю, тільки тепер на тіньову. Десь далеко закричали вештиці… Мої рани знов занили, і я на мить закрила очі.

Позаду мене почулися кроки.

Я розплющила очі і озирнулась, очікуючи побачити кого завгодно, окрім Грішника. 

- Ще жива? – поцікавився він моїм здоров’ям.

Грішник виглядав дуже стомленим. Його погляд не виражав нічого, немов йому було байдуже все, що відбувалось навкруги.

- Що з тінями? – запитала я.

- Готуються прийняти нову тінь. – пояснив Грішник.

- Птаха! Треба їй допомогти! – вигукнула я і тут же прикусила язика. Допомогти Птасі означало дозволити померти Грішнику.

- Я шукаю її. Проте вона напевно знайде мене першою.

- Ти знаєш, що Птаха збирається тебе вбити? – я зазирнула Грішнику в очі, та він не відповів мені поглядом.

- Так.

- Невже ти готовий померти?

- Я вже випробував всі життєві принади, мені більш немає, чого очікувати. Я стомився.

- Але ж ти ще такий молодий…

- Я набагато старший, ніж ти думаєш.

- Птаха казала мені…

- Птаха ще дуже юна, їй багато невідомо.

- Тому ти хочеш віддати їй свою душу?

- Я віддаю свою душу тому, хто готовий її прийняти.

- А як же Привид? Він же твій брат! Своєю смертю ти завдаси йому болю!

- Біль давно загинув. Біль більше не відчуває ніхто.

- Я відчуваю.

- Ти дивна. – знову сказав Грішник, нарешті зустрівши мій погляд. – Скоріше тікай звідси, Птаха може напасти і на тебе. Тобі тут не місце.

- Всі кажуть мені про це.

- Колись і ти це зрозумієш.

Я довго дивилась на Грішника, та його душа була від мене закрита.

- Посміхнись, Грішнику… хоча б в останні години свого життя.

Моє прохання його здивувало. Він поглянув на мене невпевнено, та все ж таки посміхнувся. Ця посмішка одразу змінила його обличчя. Зморшки всипали все його лице і зробили м’якішим та більш людяним. Такий Грішник мені подобався значно більше. Мені навіть здалось, що в цю мить він відчув себе дійсно щасливим. Мої очі наповнились сльозами, адже це, можливо, була його остання посмішка, і я квапливо відвернулась.

- Прощавай. – сказав мені Грішник і пішов геть.

- До зустрічі. – прошепотіла я, дивлячись йому в спину.

Мрячив дощ.

Я йшла, не знаючи ані напрямку, ані цілі. Мені боляче було думати про Грішника, та непрохані думки так і лізли в голову. Я не хотіла бачити важке небо і дивилась лише собі під ноги, шукаючи в калюжах своє відображення, але так і не змогла його розгледіти, немов втратила саму себе. Всі тіні кудись зникли, і Місто стало ще більш порожнім. Так сумно і важко на душі. Я не розуміла і не хотіла розуміти цього Дивного Міста, не хотіла вірити в те, що Грішник дійсно мав загинути, а Птаха стати його вбивцею. Повільно крокуючи вперед, я думала про городян. Чому вони такі жорстокі та байдужі? Як світ міг перетворитися на все це? Мені стало самотньо і холодно. Я відчула, що більше не хочу і не можу знаходитись тут. Невже я також скоро обернусь на тінь? Або, як Птаха, захочу забрати чиюсь душу аби не збожеволіти від відчаю? Цього я допустити не могла… Я мала звільнитись і будь-яким чином залишити Місто Тіней.

Мені на зустріч йшов старий та хворий чорний вовк. Я не відчувала страху, а він не поспішав нападати на мене. Вовк зупинився і подивився мені прямо в очі, немов людина. Його стомлений погляд нагадав мені погляд Грішника, і я усвідомила, що він також шукає смерті.

- Тобі дуже самотньо. Ти довго не витримаєш. – сказав мені Вовк тихим і хриплим голосом.

- Я бачу, і тобі тут невесело.

- Я можу прожити ще стільки ж скільки вже прожив. Та життя дуже стомлює.

Неначе для підтвердження своїх слів, Вовк протяжно завив.

- То давай помремо разом… - запропонувала я, недовго думаючи. Я згадала свою розмову зі Смертю, вона обіцяла подарувати життя.

- Я не хочу застрягти тут навічно.

- Ні, я не маю на увазі суїцид. Ти вб’єш мене, а я – тебе.  – я показала Вовку свій сталевий клинок, що мені дістав Грішник ціною власного життя.

Вовк вискалився, і я прийняла це за посмішку.

…Ми стояли один навпроти одного, готові стрибнути в обійми Смерті. Вовк шкірився і грізно гарчав, я виставила меч перед собою. Як тільки гострі ікла доторкнуться моєї шкіри, лезо клинка встромиться Вовкові в живіт.

Серце в грудях шалено калатало, а уява малювала майбутні події. Вовк розігнався і пригнув, та до цього краєм ока я помітила довгу чорну сукню. То була Доля, вона таки знайшла мене, але вже запізно. Я приготувалася нанести Вовкові удар у відповідь, та несподівано слизька тінь вихопила меч в мене з рук, і я залишилась беззахисною. Вовк вчепився мені в плече, не знаю, чи навмисне промахнувся. Гострий біль пройшов крізь все моє тіло, і я впала на землю разом з Вовком. Я бачила, що мій меч тепер знаходився в руках у Долі. Бачила, як вона підплила ближче, замахнулася і всадила його Вовкові в потилицю.

- Я не могла дозволити тобі стати вбивцею, люба. – промовила Доля до мене. – Тоді твоя душа не звільнилася б.

Вовк здригнувся і тут же ослаб, розімкнувши щелепи. Доля скинула його і подивилась на мене. Навколо неї роїлись тіні, закриваючи собою небо над головою. Доля посміхалась мені, і в цю мить здавалась такою доброю і рідною. Вона – моя мати, повірила я. А Птаха – моя сестра.

Доля замахнулась вдруге і вдарила мене в серце моїм власним клинком.

Очі мені засліпив біль… Я нічого не бачила, лише чула… Я чула, а може мені тільки здавалось, як співає свою безглузду пісню Привид.

 

«Птаха щастя з простреленим плечем

Під дощем

Шукає порожні склянки,

Янголи з небес прокурених

Падають в ліс,

А чорти чухають ніс…

Пісні собак, гарчання вогнів

Розірвали червиву ніч,

Щось тут не так,

Ніхто нам не прийде на поміч.

А може, це все сон?

Розбуди-но мене, розбуди…»*

 

Свідомість повільно залишала мене. Тоді з’явилась Смерть зі своїм братом. Можливо, вони вже давно були тут, а я їх не бачила. Смерть простягла руку і допомогла мені встати. Дивно, але біль минув. Всі тіні, Доля і Вовк раптом зникли.

Ми йшли вздовж вулиць, гуляючи.

- Шкода, що ти мені так і не дісталась. – ображено промовив Відчай. – В тобі було стільки самотності!

- Вже запізно щось змінювати. – відповіла Смерть. – Її врятувала Доля.

 

… Я прокинулась глупою ніччю у власному ліжку. З вікна яскраво світив ліхтар. Підійшовши подивитись на вулицю, я побачила ті самі будинки, але доглянуті, ті ж самі дерева, але з пишним зеленим листям. Я відчинила вікно та вдихнула чисте холодне повітря. Небо над головою було ясним і зоряним. Невже це і є життя, яке дарує Смерть?

Обійшовши весь дім, я пригадала що де знаходиться, пригадала кожну річ. Це був мій дім.

Я більше нічого не боялась, і почувала себе так легко, як ніколи. Вдягнувшись, я вийшла трішки пройтись. Вулиці були світлими від ліхтарів та чистими. Я не встигла відійти далеко, як побачила попереду себе чоловіка, чия хода здалась мені знайомою. Я наздогнала його і зазирнула в обличчя. То був Грішник. Він подивився на мене та посміхнувся, але не сказав ані слова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*Вільний переклад уривків пісень з репертуару гурту Uma2rmaH.

**Вільний переклад уривка пісні з репертуару гурту Кукринікси.