User Rating: 3 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar InactiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі.

Одного разу старий одноногий чарівник Октавіус Ах, який мешкав під гніздом зозулі, перетворився на молодого кота й одружився зі старою мишею з народу хааар. У них народився рій чудових мух-ткачів, які прославилися тим, що ткали для могутніх войовничих чарівниць дивовижні захисні сукні. І ось якось...

- Мамо, читай далі!

- Вже надто пізно доню! Краще лягай спати.

Промовив крижаний вітер ніжним, теплим голосом матері. І так кожен вечір: зелений місяць зазирає у її очі світлом, вимальовує на її голому тілі ошийник. Від якого на ланцюзі зі свого волосся прикута щоденно до стіни. Вона молода, не має імені; скільки років цій Безіменній - невідомо. Але відомо, що вона мріє про сукню, яка захистить її від холоду.

Перед світанком завжди приходить її "батько"-унке (сторож-хранитель). Тоді вона заплющує очі й тулиться усім тілом до холодної, іржавої від мороку стіни, у якій жуки прокладають тунелі до неба вхопившись за вітер на листях дощу; вростає у неї, видовжується, розплескується, наче скат на морському дні, перетворюється на твердий прямокутник - двері. Батько входить у ці двері до своєї кімнати. Запалює світло символами на стіні та стукає грізно палкою по стелі з криком:

- Агов, прийди, вже час!

Стеля поволі піднімається і чиясь гігантська рука заповзає до середини, відчиняє у кімнаті шафу, виймає звідти на вішаку кришталеву сукню і занурює її до озера. Темна вода, в яку пірнула зоряна ніч, від того стає прозорою, сукня, зіткана з надвечірнього світла, розчиняється. Стеля зачиняється.

Батько, вколисаний тишею, одразу засинає, з кожним подихом видозмінюється, ноги та руки йому видовжуються у тонкі дерев'яні бруси, живіт набрякає у велике прямокутне м'яке барильце, він - звичайне ліжко. Світло згасає і перший промінь сонця падає на нього, народжує життя з чиїмсь подихом. У ньому прокидається - жінка, яка тулиться до подушок зі своїх рук і, навіть краєм правого вуха вчуває підозріло чийсь чужий подих серця. У кімнаті ще хтось є? Примарилося? Вочевидь!

Тепер час розпочати новий день.

- Що ж це коїться, чорт забирай, де моя сукня?

- Пані, чого ви то так репетуєте рано? Дайте собі спокій!

Спускається на ниточці зі стелі одноногий павук.

- Як чого, зникла вже моя сьома сукня?! Сьома! Як так піде далі - то я не матиму жодного захисту перед загрозою.

- Я сьомий раз вам скажу те саме: її поцупила гігантська рука.

- Знову ти за своє - гігантська рука, правда? Визирни у вікно: наш дім канатами прикріплений до каменя, що звисає над землею невідомо скільки років. Хтозна, хто це каміння порозкидував над землею у повітрі. Для чого? Може, та рука з каменя виповзла, га? Так, стривай, тепер у що мені нині одягнутися, у мене ж нічого нема?!

- А ті інші 27 суконь?

- Аркосе, коли ти станеш жінкою - тоді мене зрозумієш: кожен день неповторний і я маю не повторюватися! Мені вже час.

- Пані, але ж ви нічого не одягли на себе!

- Мій одяг - моє тіло!

За вікном сотні каменів висять непорушно у повітрі. До більшості прикріплені чиїсь самотні різнобарвні коробки-кімнати, де мешкають різні люди та істоти, які разом народжують щось третє та множинне. За законом - нікому не дозволено торкатися землі. Але якщо мешканець поселення Ивкоса доторкнеться до неї, то камінь відчує це і одразу впаде. Правда, чи так воно є насправді - ніхто не знає. Ворожбити у такій ситуації радять ампутувати ту частину тіла, яка доторкнулася, адже існує страх, що земне тяжіння може поширитися на саме каміння. А що тоді? Воно впаде дощем і всі загинують.

Нині, в Акви, особливий день: посвята.

До вікна в цю ж хвилину зі срібною тацею у руках прибуло ондо: істота-слуга, яку її народ вже століттями використовує, як транспорт. Аква зійшла на тацю, де вмостилася на зручному кріселку з плетених кісток своєї матері (так колись буде і з нею). Ондо неквапливо чимчикує по землі, несе свою властительку під променями сонця до головного каменя, на якому стоїть Храм Вітру та Дощу. Сплетений з трави та тонких галузок, без даху. Ще хвиля і ондо принесе її куди слід.

На причалі храму її вже чекали мешканці Ивкоса: стежка зі сотні очей, вітання оплесками губ.

- У цьому світі усі ми - слуги, які живуть під камінням! Ніхто не знає, звідки воно взялося, що спричинило його виникенення? Це велике запитання нашої історії залишається, на жаль, без відповіді. Однак, за давньою традицією кожен має бути комусь слугою. Це озеро, яке предки нам залишили у спадок, символ нашого світу, вона знає усе, зберігає нашу пам'ять. Але не все вічне. Й колись це озеро зникне і останній слуга стане звільненим від усіх законів.

Промовив урочисто Упорядник Храму, якому від народження заборонено дивитися на озеро, бо він - чоловік у поселенні чарівниць-воїнів, які давно вже забули, що таке війна, але досі носять одяг воїнів, як згадку про свою хоробрість; досі заплітають довгі коси батоги-скорпіонки, що на кінці мають отруту. Для чого то тепер? Тут чоловіків у правах вже давно прирівняли до жінок, навіть дозволили висиджувати спільних дітей у хатах-гніздах, але не дозволено бути воїном.

Аква з хвилюванням заглянула до озера й озеро стало вимальовувати образ того, кому вона має служити. Усі в очікуванні, адже слугою стане сама королева Ивкоса. Мешканці досі пам'ятають, як одна королева, на сміх людський, стала слугою мурундиля. Від того кожному було цікаво, чи щось подібне повториться? Але озеро ніяк не може вималювати щось чітке, собі крутить-вертить і ось, за якусь хвильку, образ: в озері віддзеркалення самої Акви. У присутніх перехопило подих. Чи це ознака кінця? Озеро одразу затвердло, наче люстерко. З неба на поверхню впала крапля гострого дощу, від того озером почали ширитися тріщини, уламки падали у чорну глибоку криницю на землю.

Після того усе поселення обговорювало посвяту Акви, а злі язики щебетали, що це кличе до них велику біду. Як їй протистояти?

Аква кілька днів спала, не виходила з кімнати; й до неї перестали ходити, трималися осторонь, боялися зазирнути їй в очі. Далі відібрали у неї право користуватися ондо, а це означало, що рада поселення винесла їй смертний вирок.

- Святе озеро? Вони мене хочуть покарати за те, що у день моєї посвяти якась там крапля знищила те кляте озеро? Аркосе, скажи щось!

- Пані, навіть мені заборонили з вами спілкуватися. 

Минали тижні й Аква була виснажена самотністю. За вікном почався сезон дощів. Вітер розхитує кімнату. Упала з ліжка. Кімната кувирком. І знову шалений вітер і вона тримається за підвіконня, а ноги тягнуться, наче дитя, до матері-землі. Сповзає і... хтось її тримає - невідомий чоловік. Він стукає у стелю, вона піднімається і велика рука бере-викрадає налякану Акву та силоміць занурює в озеро. Життя стає все меншим і все меншим стає те озеро для життя, яке проростає бурульками повітря. Ті бурульки відокремлюються від поверхні, здіймаються на 27 метрів у небо, тверднуть, стають великими кам'яними брилами над поверхнею землі, яку покриває шкаралупа осінньої трави.

Одне каміння, раз на тисячоліття, народжується, здіймається кам'яним подихом, інше - падає.

І  ось над новим священним озером літає жменька мух, а поруч чекає, схиливши голову із сукнею на руках, слуга - молода безіменна дівчина, забута у забутті, здитиніла матір першого каміння Ивкоса.