User Rating: 4 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar ActiveStar Inactive
 

Світлина від Брама: фестиваль фентезі. 

 

Частина перша

З далечини прилітали пронизливі голосіння скажених круків. Чорні птахи затанцювали на фоні неба, створили одну, щільну хмарину із тремтячого пір’я, яка промальовувалася на тлі синьої сфери, неначе антрацитова пляма. Зі Сходу наближалися стійкі піднебесні мандрівники, які мерехтіли золотими, попелястими, тьмяно-рожевими фарбами. Жовтий диск підступав до лінії горизонту. Жвавий степовий вітер з коренем виривав тоненькі стебельця трави, розкидаючи вже мертві, зелені тільця на багато сажнів у різні сторони. Разом із ними, бувало, підіймалася і суха солома, яка вислизала з однієї великої купи, що подорожувала на рихлому возі.

На самому краю, на задній частині возу, де вистачило би місця для щупленького і сутулого хлопчика, сидів молодий юнак, котрий спостерігав за зникаючою позаду дорогою. Ноги звисали, трішки качалися, а руки цупко вчепилися за комірець лляної сорочки. Збоку, біля юнака, лежала маленька сумка, в якій містився бурдюк із водою та останній залишок хлібу. Селянин, що повертався із сусіднього села згодився підвезти юнака, і навіть спочатку намагався з ними переговорити. Всі спроби виявилися марними: незнайомець лише інколи кивав головою, ніби погоджувався із судженнями селянина, а потім продовжував перебувати у межах власної голови.

Така поведінка може здатися для декого дивною та незвичною, адже людина такого юного віку зобов’язана дивитися на світ зовсім інакше. Де цей вогонь, який зуміє спалити все навколо? Де цей азарт, який дарує молодикам небувалу силу і пробивне стремління? У нього всі ці елементи присутні, але його ментальні вогнища працюють за зовсім інакшою схемою. Його горнила палахкотять від інших джерел енергії та тепла. Знання – це його міць і покарання. Знання – це той бог, якому він завзято поклоняється та дарує жертву. Знання – це те, що випалює його зсередини. Кожний удар по струнам, який дає початок мелодії, кожний новий шар фарб, який формує цілісність картини, кожне зіткнення умілої руки скульптура із твердою породою каменю, яке промальовує риси фігури, кожне слово хроніста, написане на грубому пергаменті – все це було для нього таємничою формулою пізнання навколишнього світу, яка наближає його розум до істини і якогось абсолюту, які повинні нарешті дати йому відповідь на одне запитання: «Для чого?».

Усе те, що він відкрив для себе, уподібнилося удару батога, після якого залишалися глибокі рани. Чим більше він пізнавав, тим ясніше розумів, що в світі нічого немає сенсу. Усі ми пил, на сторінках історії. Нічого не змінюється і тоді, коли ми трансформуємося у незалежну сторінку, яка розповідає про те, які різні за своїм змістом ідеї ми створили та впихнули в свідомість інших людей. Незалежно від матеріалу, на якому вишкребли ідеальні літери: пергамент, береста, папір, папірус – усе, коли-небудь, зникне в нестримному потоці часу; усе стане порохом, який, як примара, буде обгортати тіла наступних поколінь.

-Ти неговіркий – хриплим голосом звернувся мужик середнього віку, утримуючись за віжки. Кінь повільно тягнув віз за собою. 

Юнак, спершу, пропустив повз вуха змістове насичення послання. Він звернув увагу на дещо інше – голос, який пролився з селянина.

Трішки грубий, із помітними нотами хриплості та твердості.  Ні, звуки, які витворювалися завдяки голосовим зв’язкам та іншим частинам людського тіла, які пов’язані із цим процесом, його не цікавили. Що його приваблювало в цьому? Безтурботність та простота? Ні, це швидкий умовивід.

-Пам’ятаю я себе в твоєму віці. Тільки но із села в село – чоловік завівся чистим та теплим сміхом – Баби тут і там. Бувший час – що може бути краще. – ухилившись від емоційної хвилі, юнака, нарешті, освітило сяйво думки, яка подарувала відповідь на запитання.

Життя цього чоловіка, незважаючи на його далекість та розумову занедбаність, була наповнена сенсом. Він знає, що хоче отримати від сущого. Жінки, врожай, гроші – ось ті категорії, які пронизували усю його метафізичну сутність. Він не думав, а існував, адже розумів, що життя не є вічне. Ну, або взагалі не міркував на подібну тематику.

-Хлопчиську, ти хоча би скажи, як тебе звуть, уль навіть богам невдобно, якщо мандрівники не знають імені один одного.

-Геріан. – надламаним голосом проговорив юнак, сховавшись за горою  соломи.

-Да благословлять тебе Тетрархи, Геріане. – с відтінком доброзичливості відповів селянин. – Моє ім’я – Форне. Ти ж не із цих земель, Геріане?

-Я із Якиманда, і гадав, що здатний приховати свій акцент після того, як вивчив мову народу Удремба. – трішки здивовано сказав юнак, насупившись від зауваження.

-Не так то легко обіграти Форне. – селянин вкотре засміявся – І куди шлях тебе завести планує?

-До Вежі. -  два слова відчутно струсонули Форне. Він різко замовк, і більше ніякої голосової ноти не створив до того моменту, коли стежки подорожуючих розійшлися. Виникла одна безодня, котра прорізалася в діалозі та перетворилась в його складовий елемент.

«До Вежі» - коротенька фраза, яка зруйнувала той крихкий фундамент, на якому вибудовувалися стосунки між людьми. Чаклунів не люблять. Вони є ізгоями повсюди, адже завжди демонструють своє філігранне мислення, яке несхоже на звичайне, виходить за межі звичних для селянина норм.

«Але чому?» - в голові обмалювалося питання, яке пробуджувало деякі механізми від короткочасної бездіяльності. Йдучи по пильній дорозі, абсолютно один, він намагався осягнути значення цього питання, але навіть тоді, коли над головою заграло тисячі зірок, юнак не наблизився до відповіді і на п’ядь.

Як людина, в якої складові елементи, що формують її «я», не пронизані променями життєдайних сенсів, зуміє розгадати одвічність «Чому?». Знання, скільки фактів та умінь наповнювали його голову, але що це дало йому?. Він знає, коли була знищена імперія «Вищих», знає, коли було скинуто династію Орхалеїв в Барні, але як це наблизило його до відповіді? Заради чого варто жити та існувати? Заради чого потрібні ці знання, які розкривають феномен світу, якщо людина вдосталь не пізнала себе? Як без розуміння «себе», можливо розшифрувати закони природи та матерії? Людина здатна дізнатися про принципи приготування різноманітних відварів, прочитати про минуле світу – Вінгермонда, вивчити конструкти вищої матерії, але що буде далі? Перенасичення чи спустошення? Який сенс робити дещо, якщо ми всі - це певне «щось», що походить від первинної форми пилу, котре рано чи пізно, отримає свій справжній вигляд.

Геріан, ступаючи по дорозі, на якій місцями з’являлися камінчики, котрі були залишками колишнього вимощеного шляху, заплакав. Це не була ознака слабкості та страху, які у фізичному світі отримали образ плачу. Його сльози – це ремінісценція порожнечі, яка, як кровоточива рана, інколи нагадувала про себе. Усе, що в нього залишилося – це знання та вміння. Він тепер не персона, яка живе заради того незначного багатства цілей та справ, які формували мозаїчну картину сутності. Він став пустою, фізичною оболонкою, яку зсередини поїдали «цінні» знання. Він став маревом, яке вибилося із органічного устрою людського буття. Він навіть не людина, а просто майбутній маг, становлення якого відбувається лише заради того, щоб вгамувати ненаситну жадобу вакууму.

Над горизонтом показалися перші, трішки димчасті обриси височенних зубців, які, з’єднуючись між собою, творили єдиний хребет із скель. Ці гіганти, мовчки звернувшись до юнака, зазивали його якомога швидше дістатися до них, аби вони нарешті відкрилися ще одному чаклуну, який забажав увійти в долину, що знаходиться під пильним наглядом вікової стражі.
Срібна доріжка, яка виникла завдяки чистому сяйву зоряної міріади та мерехтінню Планетоїда, направляла юнака у піднебесному світі. Лише вона, перемішуючись із дорожнім пилом, допомогла йому знайти шлях у непроглядній чорноті ночі.

Темрява обхопила усі елементи фізичного світу, перетворюючи все навколо в одне вугільне полотно, на якому промальовувалися вогники, які сіяли, як бездоганний кришталь. Степ полишав юнака разом із травою, і через декілька годин подорожі, розпочали з’являтися перші, поодинокі дерева.

Вітер, котрий танцював навколо, переносив на своїх невидимих крилах запахи квітів. Бувало, що до вух юнака долітали і нічні мелодії, які творилися різними складниками природи. Шелест листків, свист вітру, завивання незнаних тварин, скреготання цвіркунів – усе це витворювало сукупність звукових переплітань, які мало чим нагадували врегульовані та нормалізовані мелодії людей. Хаос, лише одне нотне безладдя царювало там, де людина була тимчасовим гостем. Ця плутанина пробивалася скрізь усі ментальні бар’єри, які вибудував юнак у своїй свідомості, та намагалася відремонтувати те, що було зламано. Все марно. І цього короткочасного впливу бездоганних природних звуків виявилося недостатньо, аби активізувати ті механізми, які відповідають за життєвий тонус.

Недалеко від нього закричав якийсь звір. Йому було байдуже. Він не звертав увагу на голод, небезпеку і час. Йому було байдуже: виживе він, чи загине. Лише одне цікавило його розум – «Для чого?». На сей раз сліз не було. Він втомився: від людей, які потворять все навколо; від постійних пошуків самого себе в катакомбах свідомості; від свого існування в цій варіації буття; від пилюки, що накопичувалася в носі, і не давала нормально дихати; від втоми, що була наслідком його довгого перебування на своїх двох; від проклятих емоцій, які лише висмоктували з його тіла фізичні та ментальні сили; від мрійливих снів, які допомагали йому втекти із цього «фізичного» світу, але занадто легко відпускали назад.

Голосіння цвіркунів вкотре дісталися до його вух. Він глянув на небо, і побачив грандіозну картину, що розігралася над його головою. Злиття срібного і чорного; танець розплавленого срібла та цупкої смоли. Мільйони, незлічена кількість мигаючих іскор. Їх сяйво долало агатовий небесний оксамит, який облямував світ смертних одним сферичним утворенням, котрий уподібнився тоненькій вуалі. Цей холодний, кришталевий потік, проливався прямо на людей і навіював дивні думки: «А що ховається там, за цією сферою, що обгортає наш світ? Де нескінченне джерело, яке дозволяє зіркам світитися? Невже це очі богів, які спостерігають за нами вночі? Чи, можливо, це душі усіх смертних героїв, якими боги інкрустували небо? Або це вогні далеких куль, на яких мешкають подібні нам створіння, які теж дивляться на небо?»

Ці запитання були творінням його логічного мислення, але на противагу міркуванням раціо, виникло і дещо інше. Це «інше» акумулювало зародження певного відчуття, яке він так довго шукав: спокою. Він швиденько вхопився за нього, сподіваючись, що більше ніколи не випустить із своїх рук.

Трава, каміння, пильні хмаринки, що підіймалися вгору, поодинокі дерева, зорі, навіювали йому спокій. Він насолоджувався цим незначним, чого нормальна, здорова людина ніколи не помітить. Це все наповнює наше щоденне життя, але ми його не помічаємо. Ці дари реального світу, здатні відігнати відчай, яких би форм він не набував. Так, дія цього антидоту короткочасна, але навіть цього достатньо для тієї людини, яка згорає зсередини. Потрібно лише відкрити очі.

Майбутній чаклун посміхнувся та з ентузіазмом покрокував далі. Хоча, незабаром, втома підкорила собі все тіло, і він, зупинившись біля дороги, далеко не відходячи, ліг на прогріту сонцем землю. 

Ніч так і не встигла поглинути все тепло і якось нашкодити юнаку, котрий безтурботно спав біля пильної дороги.

Він не їв вже два дні. Шлунок заспівав, посилаючи гнівні команди в мозок. Порожнеча на деякий час залишила його, і він помітив, що в його розумі розпочали з’являтися примітивні думки. Потреба – ось та єдина сентенція, яка впевнено поширювалася в його свідомості. Як вірус, вона поїдала все більше клітинок його раціо.

«Коли людина голодна, то вся абстракція відходить на другий план» -  цей конструкт він розумів якнайкраще, і навіть використав для того, щоб нейтралізувати усі думки, які тягнуть його на дно. Але як жити без думок? Він не міг змоделювати собі життя, де міркуванням не було би місця.

Вежа ближче. Вежа – це його теперішня ціль; це його бажання удосконалити себе та знайти відповідь. Але чи не перетвориться ця ціль і це бажання в чергові знання? Чергова ефемерність? Як же він хотів відшукати «розуміння», але до цих пір так і не знайшов.

Перед його очима з’явилися перші скелі, які обхвачували долину з усіх боків. Існував лише один шлях, який приводив сторонніх у долину. Ця дорога розривала цільний гірський хребет, витворюючи своєрідну органічну браму. Юнак дивився прямо на неї. Межа, яку він зараз подолає, отримає  функції таємничого порталу, який перенесе Геріана в інший світ, де він планує знайти своє місце.

Юнак пришвидшився. Голод і втома відступили. Наблизившись до скель, він помітив, що тверда порода у деяких місцях обвалилась. Ще декілька тисяч років, і від цієї величі залишаться лише незначні камінці, які будуть стирчати з голої землі.

Спустошення зникло. Бажання пізнати все те, що приховалося за цими скелями, знову нагородило його тривким стремлінням до життя.

Він переступив нечітку, чорну лінію, за якою розкинулася тінь від скель, а ще далі – долина, яка зеленіла вдалечині. Сонце зникло, вітер розтаяв як примара. Одна тиша і зверхній погляд скель. Він закрокував ще швидше, відчуття загорілися в ньому. Злість, радість, сум, подив, захоплення – усе це з’єдналося в композицію емоцій, котра загомоніла в його голові настільки сильно, що, здалося, ніби він воскресає із попелу. М’язи активізувалися, а біль перетворилася у психічно-фізичний стимулятор, котрий підпалював його ментальні вогні. Язики пожежі закрутилися в червоному танці, обпалюючи всі елементи його «я». Він знову став собою.

Він близько. Він скоро буде там, де зуміє отримати паливо від інших. Остання межа, яка відрізала його від того місця, де він знайде вічний спокій та мир.

 


Частина друга

Поле…Широченне поле розкинулося перед його очима. Воно горіло від того розпеченого пшеничного золота, яке у формі численних променів тягнулося до сонця і неба. Пшениця, яка оберігалася та доглядалася сотнями сірих фігур, промальовувалася вдалечині, нагадувала хвилі, які колихав і гнав свіжий подих вітру.

Як йому здалося, нічого не змінилося. Він полишив світ селян, і знову в нього потрапив, але дещо тут було інакшим. Певно, це атмосферне насичення місця, яке, незважаючи на свою схожість із звичайним селянським поселенням, було оповите таємничістю.

Він продовжив свій шлях, просуваючись в долину. З усіх боків майоріли гострі вістря гір, які вдарялися в небесну блакить та розрізали ті хмари, які наважились наблизитися до них. Скелі оберігали долину, обіймали її. Уже сама долина палахкотіла пшеничним золотом та смарагдовим сяйвом лісу. Геріан помітив, що усе в цій долині підпорядковується певним правилам, адже Східну її частину люди перетворили у родючі поля, які дарували їжу. Західна ж частина - незаймана, адже там розквітав величавий ліс, який випромінював есенцію темряви, що надходила із його глибин. Кам’яна дорога була тим єдиним, що роз’єднувало ці два несхожі світі.

Він йшов, зачарований такою красою, яку приховувала від інших очей гірська порода.

«А де чаклуни?» - пролетіло в його голові запитання. Дуже доречно у такій ситуації, адже, якщо тут є селяни, то чи не сплюндроване це місце невіглаством зовнішнього світу? Ви самі подумайте, як це чаклун буде займатися фізичною працею? Що це? Геріан був спантеличений тим, що реалії того місця, яке оспівувалося в стількох літературних творах, не відповідало тим стереотипним категоріям, які пояснювали йому феномен долини. Невже все, що він знав про чаклунів є вигадкою тих, хто не лише спотворив явище, через відсутність знань, але і перекрутив істину? Геріан забажав це вияснити якнайскоріше.

Так, він не їв два дні, а його тюк з водою вже спорожнів, але на сей раз, ідея пізнання, яка сконструювала крихку мотиваційну основу його «я», нейтралізувала негативну дію голоду. Тепер він бажав лише одного – побачити чаклунів та долучитися до їх товариства.

Попереду розпочало проявлятися нечітке марево, яке поволі перетворювалося у високі вежі, далекі будівлі. Він знав, що ще недовго, і перед ним постане величезна архітектурна композиція, яка витворює центр розуму всього світу: лише там люди пізнавали фізичний світ, який оточував їх; лише там чаклуни намагалися за допомогою різноманітних формул зрозуміти специфічні закони, які формували все буття навколо нас; лише там люди відмовлялися від насильної експлуатації світу, що було нормою для населення п’яти людських королівств. Геріан пришвидшився, долаючи біль та втому. Повітря долини наситило його груди якоюсь незрозумілою енергією, яка звільнила дух від тієї отрути, що убивала його протягом стількох років. Він відчув, що прибув туди, де йому місце.

Година, дві, три… Вежі ставали кремезнішими, а золотисте поле зліва поступово зникло.

Защебетали пташки, які раділи черговому літньому дню. Він зустрічав у себе на шляху персон, які були одягненні у сірі ряси з трикутним капюшонами. Вони мовчки оминали його та йшли далі. Геріан і сам не дуже бажав розмовляти із цими людьми, які поспішали у своїх справах, але віяло від цього певною дивиною. Юнак звик, що селяни у будь-якому поселенні привітні або ж допитливі, тому що їм цікаво хто прибув і для чого. А тут…Що з ними не так? Якщо це не чаклуни, в чому Геріан не сумнівався, адже людина з такими світоглядними установками ніколи не буде працювати із пшеницею, то хто вони? Вони мовчазні, схожі на малозначні сірі фігури, які, як автоматизовані організмі, виконують свою справу без зайвого «Для чого?». Усе ж, він це вияснить, але згодом.

Взуття, після багатьох днів мандрів, майже стерлося. Одяг був схожий на брудну ганчірку, яку юнак обмотав навколо свого тіла. Лляні штани перетворилися у дещо непізнаване, адже розірвалися у багатьох місцях; біла сорочка поглинула забагато пилюки, і тепер нагадувала якусь мішковину. Загалом, зовнішній вигляд Геріана не претендував на успішну презентацію у вищому суспільстві. Як же відреагують чаклуни?

Він вперше розпочав мислити щодо власного вигляду та формувати ті словесні конструкції, які повинні витворитися під час першого контакту. Відімкнувшись, юнак занурився у свою голову, втративши відчуття часу.

«Що сказати? Безумовно, потрібно привітатися. Але як? Привітливо чи стримано? Закласти в привітання певну ділову офіційність, чи щиро та доброзичливо сказати «Доброго дня»? Як все складно. Але що далі? Що мені сказати після привітання. Невже виголосити мету та ціль свого прибуття, розкрити всі карти. Розповісти про стан та бажання знайти механізми пізнання «розуміння», що обмалює начала цього світу? Навряд. Не потрібно бути занадто щирим із чаклунами, адже це продемонструє мої слабкі місця. Я ж не знаю, які норми в цьому товаристві. Отож, Геріане, потрібно сказати у фазі живого спілкування лиш одне: «Я прийшов, аби стати одним із вас» - цього буде достатньо. А що буде на третій фазі? Хто його зна, там вже імпровізуй, і все буде добре, я так гадаю»

Ох, як же грали у ньому емоції. Вони зливалися та пересікалися, творили єдиний мозаїчний спектр, який був настільки крихкий, що міг вибухнути у будь-який момент. Радість з’єдналася із сумом, а впевненість із страхом. Він не відчував чогось одного, не міг відмовитися навіть від незначного емоційного елементу, який, як смальта, формував багатобарвну мозаїку, що була частиною інтер’єру храму чи палацу. Тільки на цей раз, його інтер’єр душі палахкотів від незчисленної кількості кольорів, і все це отримувало форму життєдайної енергії, яка нівелювала ту порожнечу, котра була невід’ємним складником Геріана до його появи в долині.

Він нарешті дізнався про те, що відчуває людина, коли її наповнюють різні мотиви існування. Безперечно, його сенси ще розмиті та примарні, але і цей стан речей повинен був змінитися зовсім скоро. 

У реальній світ його повернув свіжий подих вітру, який облив юнака з ніг до голови. Він прокинувся, як після міцного сну, який не хоче відпускати людину.

Величезні бастіони здіймалися перед ним. Вони були викладені із сірого каменю, сонце проливало на них янтарне світло своїх променів. Повітря над продовгуватою і високою стіною мерехтіло від тієї спеки, яка поступово полишала камінь та здіймалася вгору. Мощена доріжка, по якій весь цей час йшов юнак, пролягала скрізь дерев’яну браму, яка була відчинена. Геріан не знав точної кількісної характеристики цих передових споруджень, але впевнено міг припустити, що висота оборонної фортифікації досягала десяти сажнів. Звичайно, це не дуже вражаюче, адже оборонні стіни столиць людських королівств можуть перевалити  і за  п’ятнадцять, але чомусь на Геріана це справило неабияке враження. Скоріш за все, це гра розпеченого повітря, що трішки вібрувало над верхів’ям бастіонів.

Біля дерев’яної брами не було охорони, на стінах теж. Геріан глянув вправо, і лише зараз помітив, що ліс, який проростав обабіч дороги, зник, а на його місці виникли дивні теплиці. Підійшовши ще ближче, він вже добре побачив те, що охоронялося за стінами – то був широченний двір, прикрашений декоративними квітами, газонами, деревами, які органічно поєднувалися із ансамблем кам’яних споруд. Людей теж побільшало, і на сей раз, ряси були не лише сірі, але і фіолетові, чорні, малинові. Вони пересувалися, як різнобарвні плями, які миготіли на зелено-сірому фоні. Скільки їх було, Геріан не знав. Можливо сотня, або навіть більше.

Очі юнака засвітилися, коли він побачив фасад того місця, в якому планував залишитися. Двір прикрашало шість споруд, які доповнювалися вежами великих або малих розмірів. Зліва і справа, неподалік від стін, Геріан помітив дві однакові продовгуваті будівлі, до яких вела вимощена бруківкою доріжка, яка позеленіла від тієї трави, що проростала у тріщинах, які роз’єднували кожний квадратний камінчик. Ці дві будівлі були прямокутними за своїм конструюванням, трішки прикрашенні на фасаді колонадною композицією та нішами, в яких були висічені невідомі Геріану скульптури людей. До того ж, стіни були побілені та приховували той матеріал, з якого вони вибудувані.

Далі, попереду, розташовувалося будівля набагато більша, ніж дві попередні – центральна частина цього будівельного ансамблю, як подумав Геріан. Цей комплекс розташовувався в центрі дворика, а всі інші будівлі виконували роль своєрідного архітектурного акомпанементу. Екстер’єр витвору різнився від двох попередніх, адже стіни не були побілені, а фасад не підсилювався скульптурами та колонами, які мали справляти враження на прибульців з інших країв. Ця система споруд сіріла на сонці, бо створена у традиціях кремезності та оборонності, і, скоріш за все, вона – та найстаріша частина, з якої і розпочалося розростання ордену магів. Функцію своєрідних прикрас виконували численні донжони, висота яких варіювалася і не була стандартизованою. Зліва – вони були вищі, справа – трішки нижчі, а позаду – нагадували невеличкі вістря, які гляділи в небо. На фасаді розміщувалося  декілька вікон, які майоріли від барвистого скла, що і було тим явним естетичним кодом, який заклали архітектори. Над центральним входом мерехтів неперевершений вітраж, котрий ілюстрував стихії, що зійшлися в танці творення світу. Інші три будівля розташовувалися недалеко від центральної, і не спровокували у Геріана подібних емоцій, які він пережив під час огляду перших трьох.

Ноги понесли його далі, всі зацікавлено зиркали на нього, але уникали прямого контакту із ним. Він пішов далі, до самого входу в головний корпус архітектурного ансамблю. Коли він наблизився, то помітив і те, що будівля набувала колосальних розмірів – зі скількох рівнів вона складалася, Геріан не знав.

Відкриваючи двері, щось всередині заграло, а потім скрутилося у тугий вузол, який обмежив його можливості. Він боявся, що після всього побаченого буде вимушений покинути це місце. Він бажав залишитися тут, бо більше нічого на цьому світі його не приваблювало.

Як тільки він відкрив двері, а потім ступив на кам’яну підлогу, до нього звернувся зібраним та холодним голосом якийсь чоловік:

-Для чого ти тут? – Геріан не встиг оглянути інтер’єр будівлі, адже миттєво відреагував на зовнішній подразник, котрий вирвав його з простору свідомості.

-Я… - невпевнено пробурмотів юнак, роздивляючись очі чоловіка, які випромінювали один лиш скепсис.

-Я прийшов, аби знайти відповіді, пане. – вирвав із себе Геріан, забувши про весь сценарій першого контакту.

-Ох, черговий хлопець припхався сюди і гадає, що буде магом. – без сміху сказав невідомий. – Але всі забувають про те, що це важка праця, яка вимагає знесилення фізичного та морального. Усі забувають, що якщо камінь вас переможе, ви вже не будете собою. – протерши очі, чоловік розправив складки на своїй чорній мантії з гострим капюшоном, а потім ще раз звернувся до юнака:

-Ти точно хочеш цього, юначе?

Геріан задубів, не знаючи, що відповісти і як реагувати на фрази першої людини, з якою він розпочав діалог у новому місці. З одного боку – він знав, що хоче цього найбільше за все на світі, його мотив, який витворив новий смисловий фундамент «я», лише підштовхував до слова «так». Що ще його стримувало? Невже після стількох страждань, до і під час мандрівки, він не тільки вагається, але і боїться? Ні, він вирішив точно, що не відступить тепер, коли іншого шляху для нього вже не існує. Хоча ні, якась інакша доріжка наявна, але вона приведе юнака до загибелі.

-Так – вже твердо проговорив юнак, але ніяких похвал від незнайомця не отримав.

-Дозволь представитися…Я Нерн. І я ключник цього місця. – ще раз розправивши складки на своїй рясі, з явною пихою сказав чоловік.

Геріан тільки тепер помітив ті риси обличчя, які будували специфіку зовнішності ключника: його очі були схожі за відтінком на шкаралупу горіха; волосся, яке спадало з округлої голови, уподібнилося хвилям, які загорілися від рудих водоростей та променів обіднього сонця; ніс був прямим, із величезними ніздрями, з яких тирчало декілька волосинок; губи сховалися за рідкими вогняними вусами, а підборіддя навпаки – було голеним та випирало трішки вперед; брови кудлаті, і надавали обличчю «автоматичного насуплення», незалежно від тих емоцій, які переживав чоловік.

Юнак щось відчував, коли дивився ключнику прямо в очі: чи то була пересторога, навіяна незнанням цієї людини, або ж  відсутність бажання з нею спілкуватися. Геріан так і не зрозумів до кінця те, що відчуває, коли Нерн вимовляє холодні слова.

-Ти, як і багато інших персон, наділених «специфічною формою мислення» - акцентувавши на цьому понятті, Нерн продовжив – Прибув до місця, де будеш шукати відповіді на свої запитання. Ти знаходишся у головному холі нашого Магічного товариства, а тому: не забруднюй се місце, не бігай і не кричи, не ходи роззявивши рота, не порушуй правил розпорядку, котрий ти отримаєш пізніше, не від мене.

Геріан вирішив, що буде доречно посміхнутися, що юнак і зробив, але Нерн у відповідь смикнув бровами у здивованому жесті. Через декілька секунд ключник підійшов до столу, який розташовувався зліва, неподалік від входу й стукнув по дзвонику, котрий не задзвонив. Геріан, безперечно, як це буває у тих людей, які не знають чогось, спантеличено змовчав, аби ще більше не принижувати себе перед чоловіком. 

 -Доброго дня, хранителю ключів. Викликали? – звернулася особа жіночого роду. Геріан  чомусь зніяковів і не знав, що відповісти у разі того, якщо незнайомка звернеться до нього.

-Еліан, тут прибув черговий кандидат у неофіти, прошу провести його у гостьові спальні та проінформувати.

Дівчина кивнула та зиркнула на Геріана, від чого у хлопця пробігся холодок по шкірі. Чому ж ці люди акумулюють один лише цупкий холод та мороз, який вдаряє по ньому? І через декілька хвилин швидкого крокування поруч з Еліан, він зрозумів, що це за відчуття.

Сутність його дуже проста: так буває, коли людина, котра за своїми розумовими здібностями перевищує тебе в декілька разів, оцінює тебе та зараховує до категорії «дурбеликів» або «напівдурбелеків». Геріан, здається, розпочав розуміти ті емоції, які наповнювали його знайомих, батьків, друзів, з якими він розмовляв. На сей раз, роль дурбелика виконував він сам.

 

Частина третя

-Я не буду багато говорити. – апатично проговорила Еліан, підіймаючись  круговими сходами вгору. Геріан не відставав, дивлячись собі під ноги. 

-Я дам тобі одну пораду… Контролюй своє пізнання. Багато хто, через ненаситність власного розуму, вилітав звідси занадто швидко. Навіть ще до отримання каменю. – вона різко зупинилася, через що Геріан ще б трохи, і врізався їй в спину. – І не бажай отримати все одразу. – дівчина повернулася до хлопця обличчям. ЇЇ очі, як океанська гладь, котра вивільняє чисту форму світлої блакиті, випустила в юнака приховане попередження, бо навіть наказ, який підсилював її слова. Геріан лиш кивнув, після чого дівчина продовжила свій рух, а юнак вже пішов за нею.

-Якщо ти пройдеш цю перевірку, то це ще не означає, що ти отримуєш звання чаклуна та свій камінь. Його потрібно не тільки вибороти, але і побороти. Якщо все пройде добре, то ти стаєш неофітом, тобто початківцем або учнем, а якщо ні… - дівчина замовкла на декілька секунд, аби надати своєму посланню більшого емоційного насичення, але на Геріана це не подіяло. Він настільки абстрагувався, що свідомою частиною себе перебував точно не тут. Він мріяв, як відкриє першу книгу, як зіткнеться із дивами, які приховує в собі це місце. Він моделював перспективу, де тримає власний камінь, про який стільки чув, але про котрого нічого не знає.

-Тобі нададуть право вибору: піти, або стати сірим – тим, хто займається фізичною працею і є недопущений до роботи із книгами та іншими реагентами. – слова дівчини тепер підтвердили той умовивід, що чаклуни не вирощують пшеницю. Ті сірі люди, в очах яких горів один автоматизм, були позбавлені можливості, але не забажали полишити це місце, аби хоча б трішки відчувати ту благоговійну ауру, яка транслюється звідси.

-Головний відділ Магічного товариства складається із дванадцяти рівнів: шести наземних та шести підземних. Неофітам дозволено відвідувати лише: перший – центральний хол, де тебе зустрів ключник; другий – кімнати для відпочинку та роботи із книгами; третій – спальні зали. Четвертий, п’ятий, шостий рівні, відкриваються лише рагелям та долурам, де і знаходяться їх спільні спальні. Ми з тобою зараз не на третьому рівні, а у окремій вежі, яка призначена для тестування новоприбулих.

Дівчина зупинилася, відкривши дерев’яні двері, укріпленні залізом у деяких місцях.

-Тепер чекай тут. Скоро до тебе прийдуть – тим холодним голосом закінчила Еліан. Геріан, без зайвих вагань, зайшов у кімнату. Двері гучно закрилися, щось клацнуло. Його закрили. Цей факт ніяким чином не вплинув на юнака: він пройшов у кімнату та всівся на дивані, котрий розміщувався перед сірим каміном.

Його не цікавили меблі, які його оточували, він лише чекав того моменту, коли до нього прийдуть чаклуни, котрі протестують його.

Як довго він цього чекав. Ще година-дві – і двері цього місця остаточно відчиняться, дозволять йому поглинати новий масив інформації, яка наблизить його до розуміння світу.

Він не боявся провалу, адже розумів, що завжди був несхожий на інших селян, які існували лише заради однієї матерії. Він гнався за тою ефемерною абстракцією, котра пояснювала систему всіх явищ. Він жив задля нашарування істин, і коли всі ці істини спорідняться та об’єднаються, вони акумулюють дещо одне – те, що і стане тієї кінцевою істиною, яка і розкриє феномен усіх речей цього світу. Парадоксально, що той фінальний зразок істини, за яким гнався Геріан, буде крихким та багаторівневим. Він схожий на конструкт, і якщо зникне хоча б одна деталь, то все обвалиться. І тепер його сенс, як не дивно це виглядає, створити кінцеву істину. Це той смисловий фундамент, який з’явився завдяки долині, який допоможе юнаку інтегруватися в нову людську групу. Тепер він не буде німим спостерігачем. Більше ніколи.

Геріан посміхнувся. Він звернув увагу: на вогнище, яке танцювало в межах сірого каміну; на численні канделябри, на яких брикалися локальні вогники; на гобелени, які звисали зі стін та демонстрували епізоди із історії королівств; на маленьких розмірів столик, який стояв перед ним,  на якому сяяв срібний підніс із фруктами та самотнім келехом.

Двері відчинилися. Там стояв чоловік з голеним обличчям, але сиві, косматі брови та безліч морщин вказали Геріану на імовірну вікову категорію. На його шиї пульсував камінь, інкрустований в залізному амулеті. Геріана він приваблював та кликав. Клич… Тихий шепіт, який долинав з якогось провалля. Він його вабив. Він насміхався та знущався з Геріана, адже належав зовсім іншому. Юнака це трішки зачепило, і його гордість завирувала в голові, що знайшло своє відображення на лиці.

-Потрібно вітатися із старшими, непосвячений. – суворим, гортанним голосом сказав чаклун в срібній рясі. Геріан тільки зараз помітив, що одяг у старого був незвичного кольору.

-Вибачте, я...-сірою тональністю проговорив Геріан, не зумівши приховати свою байдужість на заувагу незнайомця.

-Ця процедура відбере у мене небагато часу, тому сиди на місці. – старий залишився стояти в дверях, закривши очі. Він не рухався, одне, що вказало на якусь дію, під якою перебуває Геріан, так це миготіння каменю, котре ставало сильнішим, частішим та яскравішим.

Юнака облило невідомою енергією, яка не матеріалізувалася у фізичному світі, але існувала. Він не міг рухати жодною частиною свого тіла. Його щось змушувало заплющити очі. Юнак так і вчинив. А після цього… Після цього розпочалася барвиста презентація картинок, образів, які зливалися, не мали чітких рис, були схожими на безкрайній океан, котрий випромінював теплоту і холод. Він хотів кричати, рвати на собі одяг від такої кількості змінних полотен, які проявлялися перед його очима. Але він не бажав їх нищити, не волів припинити цей болісний показ; свідомість та розум намагалися вибудувати певний тип насолодити, яка перекрила би біль та страх, і це вдалося. Юнак отримував задоволення від того, що відбувалося в його голові, але після – ментальні страждання, які уподібнилися несамовитому відлунню, яке відривало цілі шматки від елементів його «я». Раптом – все зникло. Юнак розплющив очі, і, ображений  вчинком тих сил, які полишили його свідомість, зиркнув в сторону старого чаклуна, котрий з цинічною посмішкою стояв біля дверей.

-Вітаю, непосвячений, ти тепер неофіт. – і це слово пронеслося у голові Геріана, а потім відтворювалося ще декілька разів. Успіх. Йому вдалося.

 

 

Частина четверта

-Це перша та остання лекція, яку ви прослухаєте від галеара та майстра фракторіума з рослинництва та інших біореагентів. – пролунав басовий голос поважного чаклуна в бурій рясі, котрий стояв перед усіма неофітами, що сиділи на стільцях. Юнак опинився на лекції після трьох днів спокійного перебування в спальнях неофітів. Геріан оцінив би те приміщення в якому перебував, як маленьку комірчину продовгуватої форми, в якій зібралось більше одного десятка неофітів, котрі були освячені до або після його прибуття в центральний корпус Магічного товариства. Сірі стіни формувалися завдяки великими каменям, які стали основою для всієї центральної будівлі. Повітря важке, що вказувало на поганеньку вентиляційну систему в цій частині будівлі. Усі вони сиділи трьома рядами навколо чаклуна, котрий невдоволено кричав на них, адже, скоріш за все, він не знав як презентувати себе на публіці. Геріана цей факт потішив, але юнак не продемонстрував цього навіть за допомогою непомітної посмішки.

-Ви бо не подумайте, я не хочу стояти перед вами як королівський блазень, пояснюючи норми цього місця, в якому, нажаль, ви опинилися. – Геріан одразу розкусив цю світоглядну установку павича, котрий гадає, що лише його ідейний конструкт об’єктивний, і це дозволяє продукувати зневажливу поведінку в розмові з іншими. Усе ж, Геріан і сам таким був, у певних ситуаціях.

-Спершу, хочу сказати, що ви тут самотні. Ніхто не буде наглядати і контролювати процес вашого пізнання. Ви самі працює з книгами,  виконуєте те, що є обов’язковим для переходу на інший  рівень магічних умінь. Час, який буде витрачений, цілком залежить від вас. – Геріана трішки спантеличила, як і більшість присутніх, теза про абсолютну самостійність. Такого не може бути. Все рівно щось має регулювати дії чаклуна.

-Ваш рівень відкриває ті знання, які перебувають у наших бібліотеках. Якщо ви неофіт, то і працює з тими книгами, які належить вивчити неофіту. – старий чаклун закотив очі та з небувалим обуренням викрикнув:

-Тому, якщо, хоча би один неофіт сунеться не в той відділ бібліотеки, то він буде витурений звідси швидше блискавки, яка злітає з неба!. – випустивши гнівне послання, чаклун видихнув і вже з м’якішою інтонацією продовжив:

-Це просив передати Курген, майстер фракторіуму з копіювання та відстеження книг, котрий керує бібліотеками нашого товариства. – сховавши руки в довгих рукавах, чаклун наказово сказав:

-Усі дії обмежуються вашим становищем в ієрархії – це впливає на допуск до різноманітних місць. Прошу не порушувати…

Один із присутніх нестримано підняв руку. Геріана здивувало те роздратування, що стало основою для цього жестикуляційного випаду. Чаклун кивком дозволив звернутися.

-Тобто, ми можемо діяти лише межах тих прав, які надаються неофітам? Весь процес навчання перетворюється у форму самопізнання? І коли ми отримаємо камінь? – усі активізувалися не від перших двох запитань, які просто відтворювали все те, що було раніше сказано, а від слова «камінь». Геріан і сам звернув увагу, але знав, що такі сміливі звернення нічого доброго не спровокують.

-Так, так. – чаклун застиг, не приховуючи свою зверхню посмішку. – Камінь – то є велике випробування душі, і вам: кволим та слабким ментально персонам, він дістанеться ще нескоро. Якщо ви хочете дізнатися, що собою являє камінь, то прочитайте мемуари Гератра із Х`яльмаргарду. Там міститься вся інформація про те, що буває із чаклуном рівня долур, який отримує камінь. Ця праця дозволяється лише членам товариства від рівня рагель і вище, але ви маєте мій особистий дозвіл, і майстер Курген буде проінформований.

У Геріана посилилося серцебиття. Його пізнання розпалилося в ньому, неначе величезна пожежа, яка поїдала його зсередини. Він більше не міг слухати все те, що говорив цей чоловік, який навіть не сказав свого імені. Геріан бажав лише одного – прочитати її, поглинути ту інформацію в якій так потребувався його мозок.

-Останнє, що я вам скажу. – похмуро звернувся чаклун, котрий ніби скинув ту зарозумілу маску, яку сам натягнув на себе. – Контролюйте своє пізнання.

Геріан вже вдруге почув таку настанову, і, вважав, її порожнюю. Якщо чаклун буде стримувати своє пізнання, то яким він буде чаклуном? Як він зуміє розкрити ті метафізичні цеглинки, з яких будувався цей світ або окремо взяті явища? Ні, Геріан не буде обмежувати та вганяти себе в примарні кордони. Він випустить свій потенціал у вільний політ, і це стане його тріумфом!

 

Частина п’ята

Він вже не першу годину сидів у залі відпочинку після смачного обіду. Біля нього горіла масляна лампа, вогник якої перекривався скляною колбою, яка унеможливлювала контакт вогню із легкозаймистим матеріалом. У його руках була одна з багатьох книг, які він взяв у бібліотеці під розписку. Яка ж вона чудова, бібліотека. Вона схожа на палац, оздоблений численними фресками на стінах та мозаїками на підлозі. Читати неофітам там не дозволяли, адже ті ще занадто невмілі та необережні у роботі з книгою та лампою. Геріан розумів сенс цих заходів, адже вони мали уберегти сотні фоліантів від ненаситного вогню.

Ці зали в яких він перебував, були наповнені багатьма неофітами, які читали,  та «сірими», які доглядали за приміщеннями. Тут було десятки м’яких диванів, неподалік стояли і столики із живими квітами та глечиками з водою. Лише на великому столі, який знаходився в центрі кімнати, стояло декілька залізних тарілок із фруктами, аби неофіт міг поновити енергію, яку витратив на роботу із книгами.

Геріан всівся на дивані, котрий був ближче до дверей,  який і видався йому найкомфортнішим. За ці п’ять днів він розмовляв лише з трьома персонами. Один раз перебував під вербальною дією чаклуна, котрий давав коротеньку лекцію. Загалом, це все. Дивно, дуже дивно. Хоча Геріана задовольняло те, що він може не контактувати з іншими людьми, але одразу зрозуміло, куди він потрапив. Це товариство чаклунів функціонувало за іншими морально-етичними категоріями, на відміну від тих людей від яких Геріан пішов. Тут не було місця любові, дружбі, підтримці і навіть звичайному сміху. Все це нівелювалося єдиною жадобою пізнання, яке ставало мотивом для усіх присутніх. Усе ж, це пізнання у багатьох набувало інакших форм, і у Геріана воно було агресивним та нестриманим, чого юнак не соромився. Він повинен сформувати свою істину, а в цьому допоможе камінь. Як його отримати? Невже прийдеться чекати десятки років, аби якийсь старий чаклун вручив йому засіб для перетворення реальності? Ні, Геріан планував здійснити все набагато швидше. Він не буде підпорядковуватися химерним законам місця в якому опинився, адже норми – то є дітище людей, а люди далекі від ідеальності.

Він, обмірковуючи свої майбутні дії, листав збірник правил для неофітів:

«Кожний неофіт зобов’язаний не порушувати спокій рагеля, долура, релеара, мелеара, а особливо галеара – найвищого серед чаклунів.»

Геріан відволікся від книги:

«Наразі, я неофіт. Я мушу скласти екзамени, щоб стати рагелем, тобто «підпущеним». Далі, я буду долуром, тобто «сприймаючим», безперечно після екзаменів. Тоді я буду мати свій камінь. І скільки часу мине?Рік, два, десять?Ні,порожнеча може повернутися, і тоді навіть цей смисловий стовп, на якому я стою, мене не врятує.»

Повернувшись до книги, Геріан читав далі:

«Кожний неофіт може надягати рясу будь-яких кольорів, окрім сірої. Рада галеарів вважає, що одяг члена товариства, то його справа.» - юнак усміхнувся, роздивляючись свою абсолютно білу рясу, яка приховувала його фізично слабке тіло. Він знову підняв голову,  глянув на дзеркало, яке стояло на столику неподалік від лампи, яку обступав яскравий вінець бурштинового кольору.

«Чорне, як смола волосся, облягало чисте обличчя. На сірій райдужці очей, проявлялися маленькі краплі золотисто-коричнюватого кольору. Незначні лінії біля куточків губ видозмінювали будь-яку посмішку в зарозуміле глузування. Тонкі брови, які посередині трішки вигиналися догори, зазвичай теж демонстрували ту зверхність, якою ця особа рясно насичена. Вузький ніс та гострі вилиці – це одночасно приваблювало та відсторонювало інших людей. Геріан, можливо, і страждав довготривалий час від тієї порожнечі, яка поїдала його зсередини, але якщо в його голові «щось» засідає, то воно одразу конвертується в нав’язливу, майже сакральну ідею, котра убиває вакуум та штовхає юнака на вчинки, які є нормою для його моральних установок – вони не є тотожнім з тими моделями «морального», які існують на території Північого Тробіалу.

Відкинувши кодекс правил, він взяв книгу Роєнта із Адальштейна «Структуріо. Підвалини суспільного». На першій сторінці була створена барвиста мініатюра, на якій зображали Гіля Пророка, засновника Тетрархізму – релігії більшості королівств: Барна, Удремба, Якиманда, Зандагона. Залишився лише один Кішалтар, але і той повинен скоро покоритися святому воїнству.

«Гіль вважається чистим втіленням енергії Бога, котра отримала у цьому світі свою живу іпостась. – прочитав Геріан, гортаючи сторінки без зацікавлення. – Тетрархи кажуть, що Гіль, то є те накопичення енергії, яке сходить з божественного джерела Творення. Однак, Гіль не є Богом! Гіль – то лише фізична оболонка, транслятор того світла, яке насичує всі рівні буття. Усе ж…» - захлопнувши книгу, Геріан відкинув її, і його рука рефлекторно простягнулася до мемуарів Гератра із Х`яльмаргарду. Одна лише жадоба керувала юнаком.

«Я, будучи рагелем, спускався на шостий рівень, не усвідомлював, який жах мене очікує в тому, на перший погляд, маленькому залі. Ні, то більше схоже було на склеп, посередині якого розташовувався величезний небесний камінь, із висіченим проходом на ньому. – Геріан читав зацікавлено, тому занурився в книгу повністю. Його уява спроектувала у свідомості усю картину, і тепер він спостерігав збоку за тим, що описувалося у мемуарах. – Я переступив високий, нерівний поріг, і опинився всередині величезного небесного каменю. Я нічого не відчував, окрім тієї тяги, що примушувала мене стати частиною дійства, після якого я отримаю свій камінь. – він глядів у книгу ще багато годин, аж поки промені нічного світила не просунулися у кімнату через вікна. Срібло пролилося на все, обгорнувши предмети яскравим холодним сяйвом. Геріан продовжував сидіти із книгою на своїх руках. Світло масляної лампи ослабло, а опівночі взагалі зникло. Єдиним ліхтариком для молодого чаклуна був Планетоїд, який блукає по чорному небесному оксамиту, коли Сонце зникає за горизонтом.

 

Частина шоста

Минув рівно місяць після першого прочитання мемуарів Гератра із Х`яльмаргарду. Геріан багато чого дізнався про істинну природу магічних каменів. Вони є матеріалізованою частиною свідомості чаклуна, котра має безпосередній зв'язок із абстракцією, і тому – це дозволяє перетворювати невідчутне у фізичне. Камінь  - це гра із уявою, її елементи за допомогою волі чаклуна набувають іманентної суті. Тепер він знав, що повинен спуститися на шостий рівень, зруйнувати перед собою всі бар’єри, здобути те, що його. Йому потрібен камінь, аби краще зрозуміти природу свого «я», аби впливати на цей світ завдяки фізичному медіатору, котрий має здатність маніпулювати із трансцендентним.

Юнак міркував над структурними одиницями плану весь цей час. Єдиним складником, який і вибудував теоретичний бік його планування, було споглядання за членами Магічного товариства.

Усі займалися своїми справами, ніхто не слідкував за діями свого побратима – ось цей конструкт і забезпечить йому успіх. Усі правила настільки ефемерні, що якби один припинив їх дотримуватися, то все полетіло би в яму. Ніхто не спостерігає, не затверджує превентивних заходів, які би нейтралізували можливі порушення. Усім байдуже до дії інших, поки вони не заважають діям індивідуальним. Найголовніше – це не пересікатися з особистим простором чаклуна, і тоді – все пройде на ура. Геріан усвідомив це якнайкраще. Щодо маршруту, то тут все, можливо, і здається складним, але насправді просто. Конструкція будівлі не закручена: існують центральні сходи, які ведуть або вгору, або вниз. І логіка підказувала юнаку, що потрібно спускатися на мінус шостий рівень, і там буде те, заради чого він сюди припхався.

Уже коли сонце палало на небі, він впевнено йшов сходами вниз, приховавши своє обличчя за капюшоном ряси. Щось подібне витворяли чаклуни, коли намагалися уникнути зорового контакту з іншими. До того ж, він замінив білу рясу на чорну, яку викрав у свого побратима. Поява у новому одязі приховає особу Геріана.

Коли юнак пересувався вниз, він не боявся, його не обмежувало відчуття примарного провалу. Він знав, що переможе і на сей раз. Він знав, що скоро доторкнеться до тієї сили, яку забажав опанувати.

Остання сходинка залишилася позаду. Перед ним виростали одинокі двері, які ніким не оберігалися. Підштовхнувши рукою – вони піддалися та одчинилися миттєво, показуючи очам нове округле приміщення, де в центрі розташовувався небесний камінь: нерівний, в деяких місцях навіть дуже викривлений. У ньому був видовбаний прохід, який дозволяв чаклунам зайти всередину та відчути ту силу, яка вивільнялася з нього. Навколо каменю, здавалось, пульсувала темна енергія, котра перетворила приміщення в суцільну чорну пляму. Геріан, задоволений собою, переступив поріг і дістався до видовбаного входу.

Він не очікував, не барився із затвердженням того рішення, яке буде для нього вирішальним та роковим. Наразі, сумнівам немає місця в його житті. Ноги понесли його, і він, оповитий непроглядною темрявою, очікував на маніпуляцію тієї сили, котра випромінювалася із небесного каменю.

Він обернувся – вихід зник. Це абсолютно ніяк не засмутило хлопця, не навіяло якусь форму жаху та страху. Він чекав.

Перед очима закрутилися тьмяні лінії, які сходилися та розходилися. Він не знав, де наразі перебуває: у себе в голові чи всередині небесного каменю. Його свідомість вимкнулася та перейшла у фізичний світ завдяки тим обрисам, які промальовувалися у повітрі. Риски ставали чіткішими:  тепер вони витворили  образ села, який проектувався перед очима чаклуна. Будинки зрубного типу, на дахах розміщувалися димоходи: примарні згустки диму вивільнялися із них у небо. Безліч дітей, котрі бігали навколо криниці, яка була одна на село. Сірі хмаринки закрили блакить небесної сфери, принесли сніг, котрий, як маленьке мереживо, падав на землю. Цупкого морозу ще не було, тому грязюка, перемішуючись із снігом, міцно чіплялася за ноги тих дітей, які через свою необережність посягнули на її стан. Батьки поховалися в будинках, займаючись своїми справами: жінки рукоділлям, а чоловіки начищали ту зброю, яку отримали від феодала. Царювала атмосфера загального пригнічення, яке не виходило за межі селянських жител. Війна, чергова битва проти святого воїнства, яке, неначе саранча, налетіло на королівство Якиманд. І знову селянин, котрий стає іграшкою в руках політиканів, буде віддавати своє життя. Однак, щось таки насичувало селян вірою у те, що їх справа є правильною. Вони оборонці своєї старої віри, і нехай Планетоїд та Денна зірка благословлять їх мечі.

У Геріана задриґалися брови, зжалися кулаки. Він знав, що буде далі… На очах вимальовувалися перші прозорі краплинки.

Діти різко закричали, дорослі повибігали на вулицю. Замерехтіли золоті стяги, на яких було зображено зірку із чотирма променями різних кольорів. Прискакали ревнителі Тетрархів, а їх мечі впевнено рубали дітей, жінок та чоловіків. Вбивство та кров стали тепер частинного того села, яке ще зовсім недавно було наповнено дитячим сміхом та живими людьми. Вершників було всього сім, але цього вистачило, аби біля криниці, у багнюці лежало кільканадцять трупів.

Геріан закричав. Те єдине, що він так віртуозно приховував у своїй свідомості вирвалося із нього, і тепер грало з його емоціями. Картинка розсіялася, лінії обхопили його. Тіло Геріана закрутилося у повітрі як дзиґа, поволі втрачало свою фізичну сутність, розпливалося. Сльози, з’єднавшись із невідчутними лініями, стали тим ефіром, який розпочав витворювати барвистий камінь. Геріан жалібно кричав, і будь-які перестороги втратили сенс. Він заплющив очі, цей вирій вогнів, який крутився навколо, перейшов у його голову, заподіявши чимало болю.

Барви, які проникали в юнака – вибухнули, тіло Геріана зникло разом із ними. Залишився лише відгомін тієї болі, яку пережив у цьому небесному камені молодий чаклун.