User Rating: 3 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar InactiveStar Inactive
 

Наше місто страждає на щоденну амнезію. Щодня ми хтось інші. Чи мій чоловік, це мій батько, чи моя мати, це моя сестра? Невідомо. Пам'ять пожирає себе, кидає у млинок часу і розприскує кожному дрібні шматки у трикутні очі. Ким ми були, ким будемо?

"Тобі вже час!"

Йшло відлуння пашакськими вулицями, котрі розповзаються довгими щупальцями у глибини навколишнього світу. Дерева розпорошують своє листя птахами у вечірнє небо; воно ходить долонями по землі та задихається від байдужих поглядів людей.

Ендемічні вулиці з кам'яними стінами, між ними загублений подих часу, дерев'яне тремтіння дахів з мелених кісток предків, ржаві цвяхи зігнуті стрілками на південь, немите скло з відбитками губ. Я йду далі, аби забутись від своїх таємниць, аби згадати себе.

З вікон лунають шофари й ворони з оленячими ріжками здіймаються до танцю на тарелі місяця. Бруківка розквітає запорошеними очима та маленькими руками, які піднімають кожен мій крок. Небо дихає зірками, що занурені в далекі космічні світи. Мої двері прочиняє подих яскравого світла. У моїх кімнатах порожньо. На стелі боязко тремтять тріщини, розповзаються на стіни, на підлогу, заповзають на ноги, пробираються до тіла і згасають при зустрічі з життям. Тіло занурене в пітьму. Пітьма занурена в тіло. Хто ти? Квадратні вікна стають трикутниками. Люстерко наповнене водою покривається піском, який сиплеться, згоряє іскрами. Моя кімната горить, а тріщини йдуть за мною, пірнають у мою тінь. Тікають від погибелі.

Біля білого храму Великої Матері молюся, зачерпую з кривавих калабань прісну кров, вмиваюся нею для благословення перед Поглядом. Над входом до храму з великого круглого темного вікна прокидається від сну Велике Око Праотця. Його Погляд мовчазно цілить на старий брук, який провалюється під важким світлом у кишеню землі. У неприборканій міській темряві ховаються загублені люди, вони поїдають останки котів та собак. Їх очі проводжають мене під землю. Трикутні очі - це єдине, що від них залишилося.

З кожним дотиком долоні від кінчиків пальців на стіні підземелля проростали тріщини, з-під кожного кроку земля провалюється у себе. Стеля опускається і зоряне небо заповзало у мої очі надією. Фасади будинків розвертали себе проти часової стрілки, фундаменти занурювалися у ясна землі. У їх стрілчастих підвалах-криптах домовини чорних пророків. Лунає курант ратуші й ріка Великого Батька здіймається чорним вологим язиком у проламану тріщину.

Мої тріщини виповзають з тіні і розламують її на сотні потічків, які нитками тікають до неба, де кам'яніють нафтовими стовпами. Вода стає каламутним склом. Вулиця з храмом дивиться в океан, який здіймається високими хвилями. Лунає сирена тривоги. Щось веде евакуація міста. Храм розвертається проти годинникової стрілки та заповзає у своє гніздо, а на його місці народжуються руки-щити. Чимало будинків та вулиць зникають, також заповзають у свої гнізда. Дерев'яні храми один за одним здіймається у небо островами на уламках зі скель. На цвинтарі марлеві кокони з людьми-лялечками один за один вростають глибоко у землю, провалюються у зоряні ріки, проростають подихом. Задихаються, пірнають у свою вічність. І тут... Шторм наближається!

Люди від страху заповзають до ліжок, де черствіють, стають мармуровими статуями. Останні вікна заростають у стіни. Душі, які ходять над землею, ховаються під крила птахів. Птахи ховаються у вулики з хмар. Хмари тікають у крапельки дощу на моєму обличчі. Ви, чуєте? Шторм наближається!

Голосно кричать у темну вологу горлянку вулиць з ліхтарями Мойсеї світла: "Шторм наближається! Евакуація продовжується! Рятуйтеся!". Чорні прапори тріпотять. Міські воїни виходять на берег, ціляться гострими списами (закам'янілими зміями) у високі хвилі. Дзвони храмів б'ють передзвін. А якщо я не встигну?

Шторм наближається! Дирижаблі кружляють, а одноокі, одноногі істоти читають заклинання, жбурляють в океан зі своїх гнізд чорне каміння, яке проростає гострими скелями. Небачений досі вітер наповнює усе повітрям.

Шторм наближається! Люди падають у летаргію біля стін, а вишивані накидки над іконами кам'яніють від їх молитов. Ікони вростають у стіни та зі зворотного боку, з білих фасадів, дивляться на небо дірявими очима.

Шторм наближається! Евакуація триває. Під храмовими вежами прокидаються титани. Здіймають вежі на своїх головах, виповзають зі щитами, а краї землі занурюють у себе порожнечу, заковтують порох у колодязі своїх горлянок.

Шторм наближається! Двері зачинаються у себе. Бруківка вивертається гнилими зубами. Написи на стінах заповзають у людські очі, клепсидри ховаються відбитком-тату на людські долоні. Дрожки складаються у сірникові коробки, які несуть мурахи у свої гнізда. Стада коней пірнають в озера. Сквери, сади заповзають трав'яними килимками до людських кишень. Мої кроки сповільнює хвилювання. Я - дихаю. Вперше дихаю тим кислим повітрям, що розносить усім вітер.

Шторм наближається! Вулиці одна за одною стають канатами, вони тоншають, стають нитками, їх намотує якесь дитя у чорний клубок, а поруч ворони ховають небо у клітки. Дитя з неба собі співає, сидить у гнізді з квіток та пір'я, яке непорушно висить у повітрі. Руки Дитяти намотують залишки мого міста. І так, майже, нічого не залишається окрім однієї вулиці.

Шторм наближається! Темні пророки прокидаються. Їх діти співають "осанна"!  Я пришвидшую свій крок, адже є можливість, що закам'янію. На щастя, з кожною спробою тріщини вивільняють мене з мармурової шкаралупи.

Шторм наближається! Я наближаюся до шторму. Все глибоко пірнаю повітряним тунелем під нього, під його корінь. Сотні риб кружляють, намагаються скрутити цей тунель, продзьобують у ньому діри. Вода заповзає. Наздоганяє мене. Тріщини павутинням розповзаються з-під ніг. Тінь поглинає воду в соляні кристали. Тунель тоншає, я бачу чиїсь ноги, які рухає якийсь механізм. Й тут щось вириває мене і знову камінь під ногами! Берег. Шторм наближається!

Небо сидить у повітряних клітках, розчиняється. Місяць наближається подивитись на біду. Залишки неба хвилюються, тремтять так, що зірки падають метеоритним насінням. Мої руки пірнають у світло місяця. Від чого його стали поїдати мої тріщини, розламують, розшматовують, розділяють на кавалки, які стають новими зірками; вони падають у відкриті домовини темних пророків, народжують у них подих до життя. Шторм наближається!

Зябра на стегнах заростають і загоюються у широкі темно коричневі шрами. Наші люди задихаються по черзі. У вакуумі з'являється те кляте повітря, яке наповнює усіх смертю.

Вітер вривається у наші домівки й відносить людей до зникнення; останні хати порожніють, а нашу єдину вулицю, що залишилася після шторму, землетрус розгойдує у єдине живе полотно. У хаті, з пресованого піску та вапняку, ходжу на колінах та благаю долю припинити усе. Мене нудить! Досить! Через останні прочинені вікна випадають глечики, вітер танцює по хаті та, як злодій, виносить геть усе, навіть, тягне люстру, оголюючи її кривавий нерв з плетеного волосся; хапає мене за ноги. Черево набрякає, розростається під ребра. Зі шлунку проростають павучі ніжки, котрими я можу сміливо втриматися на землі, руки й ноги у боки. Хух, вітер мене не переміг! Прямую до початку вулиці, де бачу велетенську пащу, а її язик - це є, власне, наша вулиця; біжу до іншого краю - там те саме. Дві істоти-голови не можуть поділити один язик? Сіпаються так, що усіх жителів повикидало у космос? Біжу на зворотній, нижній бік вулиці-язика, а там сплять бурульками усі, хто впав. Долоні прорізаються світлом і я бачу дрібні деталі та якусь змію-істоту, що злісно вчепилася у поверхню язика. Треться об нього, наче воліє перерізати. Може це і є та причина, що світ наш розгойдала до зникнення штормом? Коли ж на кілька кроків наблизилася до тієї істоти, то узріла, що вона тягнеться довгим нескінченним шнуром в обидва боки Всесвіту. Той живий темно зелений шнур випускав гострі шипи та врізався в ту плоть язика, а плоть намагалася врізатися у нього, наростала поверх цієї живої ліани. Я торкнулася її. Від того вона панічно забриніла. Тоншала, рвалася на два окремі кусні. А вулиця з двома втішеними головами випускали один одному гарячий подих, язик скорочувався, близив їх до одного поцілунку. А далі вони вростали один в одного, ставали єдиним організмом, перетворювалися у кулясте тіло, яке без підтримки падало на вологе дно, а два перерізані кінці шнура трепетливо підхоплювали його, тримали наче веретено, вростали, напружувалися тятивою так, що куля розтягувалася у товсту нитку, яка покривалася гострими шипами. Я продовжую освітлювати долонями поверхню тієї дивної істоти, помічаю на ній написи-татуювання, щось подібне є на моїх ногах. Зябра на стегнах повертаються, проростають, ковтають вакуум. Руки безперешкодно занурюються у живу ліану і по мені проростають сотні бурульок, трояндові шипи боляче покривають усе моє тіло. Лапки на животі виповзають вже в окрему маленьку павукоподібну істоту, яка стрибає з моїми тріщинами у прірву темряви, залишаючи моє черево увігнутим всередину. Широка кривава рана. Жива ліана чомусь розривається знову, стикується з моєю раною, запаює її краї, наповнює собою, розростається у мені своїм подихом; наповнює пам'яттю. Над головою проривається широка світлова тріщина. З якої виповзають великі долоні, що ростуть з одного стовбура, зірки від того розхитуються, падають на дно, розбиваються об тріщини. А вже інший кінець живого шнура змією заповзає навколо мого горла, в'яже міцну петлю. Хтось з гнівом кричить, а я кричу на когось! Волаю! А ті руки з одним стовбуром, наче ліфт, вихоплюють мене вгору до тунелю зі світла. Зірки зникають, світло розривається у сліпучі ковтки. Навколо усміхнені люди-титани. І так багато повітря, так багато солодкого повітря. Воно потоком вривається в мене, вивільняє подихом мій перший великий крик.

Я кричу! Ви, чуєте, я кричу?!

[04.06.2017]

_________________________________

 

*Цимблик - з місцевого міського говору означає: мала дитина