User Rating: 3 / 5

Star ActiveStar ActiveStar ActiveStar InactiveStar Inactive
 

 

1. 

Кімната Еріха Форенца, занурена у саркофаг дрогобицької ночі, наповнювалася спокоєм та мерехтливим світлом, яке проповзало павучими лапками крізь тріщини фіранок на стіни. Коли він не міг заснути, йшов до вікна та довго дивився, що коїться зі світом. Він так міг стояти аж до пізнього ранку й, навіть, заснути на підвіконні.

Одразу через дорогу був старий цвинтар на якому усі діти любили бавитися у хованки. Там було чимало дитячих могил. Якось Форенц запитав у мами:

— Коли помирають діти, то хто їх глядіє?

Мати задумалася і відповіла:

— Коли дитина помирає, то її глядіє нянька мертвих дітей Маруна. Вона їх бавить, колише доти, поки не прийдуть до них їхні батьки.

— Тобто, поки вони не помруть?

— Саме так!

Однієї ночі, якраз після Пасхи, його розбудив дитячий плач. Він одразу подивився у вікно: ліхтар зазирав за огорожу. Там, у світловій плямі, помітив, що до цвинтаря заходить жінка з плетеним кошиком. Форенцом опанувала неабияка цікавість. І він вирішив піти слідом за нею.

Ним трусило, наче в пропасниці, страх пробирався у його серце з кожним кроком. Та коли він переступив поріг некрополя, все кудись зникло. Пройшовши кільканадцять метрів, натрапив на ту таємничу пані: вона стояла перед чиєюсь могилою, звідти взяла немовля, поклала до свого кошика і зникала у гущі темряви. Так було кілька ночей поспіль. Тоді він вирішив випередити ту пані. Пішов туди і знову почув плач: на свіжій могилі лежало немовля. Він узяв його на руки та пішов із ним додому. І…

— Еріху, дай мені олівці!

Увійшов молодший брат і довго випрошували паличок до малювання.

Усе, йду спати…

Знову ніч. До кімнати заповзав крижаний холод. А за вікном була та пані, яка з кожним днем скорочувала свою дистанцію на кілька кроків, допоки її рука не відслонила фіранку зі словами:

— Де моя дитина?

Еріх вдавав, що не чує, сміявся, щоб не плакати. А далі вона його чомусь вже не змогла бачити, мандрувала навпомацки по кімнаті та зникала за накидкою старого дзеркала.

2.

Брат сидів у крайній сьомій кімнаті, видивлявся рух неба та давав кумедні імена кометам: Сліпуча Глиста, Кривинка, Мазінерка, Курча Ляґа, Ай-ца-ца, тощо. Зі своєї кімнати він тріумфально виходив аж вночі, малював олівцями гіперболічні сузір’я, видряпував на дверях таємні масонські знаки, котрі більше були схожі на скандинавські руни. За деякий час ми переїхали. На новому місці брату ставало все гірше, він задихався, але продовжував мріяти, дивився на зорі, та захоплено розповідав мені про них:

— А ти знав, що за легендою, зірки, котрі падають на наші хорсові поля, на ранок стають маленькими дітьми? Вони сіяють вночі й, коли виростають, стають провідниками у темряві, але лише для тих кого люблять.

— А на якій зірці живе Бог?

— Еріху, Бог живе, навіть, у нашій кімнаті.

— А ти — бог?

— Я вже більш не знаю хто я!

Він засмучено відвернувся:

— Брате, навіщо ти до мене заходиш щодня?

—  Як нині твоє самопочуття? Я прийшов перевірити твій пульс!

— Все марно, пульс так і не з'явився.

— Що ж нам робити?

— Пізно, тут ти вже нічого не вдієш. Щось мене зупинило перед останнім подихом. Хтось навмисно зупинив мою смерть. Це ти зробив?

— Ні!

— Я не вірю тобі, більше не вірю. Дивися, навіть, пожирачі мертвих, маленькі кровожерні ясуґумі, котрі живуть у наших стінах, збиті з пантелику: мертвий, живий?, живий, мертвий? Який я? А вони все чекають. Від голоду скреготять зубами, постукують нігтями по своєму череві; від того мені ніяк не вдається заснути.  

Він на тих словах розчинявся поволі, проникав у розрихлені стіни, проповзав із забуття пагонами потойбіччя, а далі знову з'являвся, сидів на моєму підвіконні до мого пробудження.

***

Сьомого дня третьої ночі дев’ятої неділі ми вдосвіта прокидалися. Мили руки у джерельній воді, витирали марлею очі від сну, посипали голову свяченою сіллю. Молилися. Далі Мати брала мене за руку. Двері... і всеохопна прірва ночі. Поросле зірками небо падало на стовпи мого погляду, звисало колискою на маківці, яку розгойдував вітер поцілунком у скроню. Храми пірнали у небо, а темні хмари над ними ходили по землі спалахами блискавок. Ми йшли довгими, холодними на дотик очей, зміїстими вулицями, що впадали у нові річища реальності. Видозмінювали себе. Розмальовували. Мені хотілося дуже спати та кричати від монотонності наших дрібних кроків, які вибудовували новий механізм часу. Неподалік Білого собору ми нервово повертали й кудись зникали. Ніби ступали в долішню прірву неба. Опинялися ми десь за фіранками підземелля. Тоді я прокидався й одразу ставав бадьорим. Своїми цікавими оченятами видивлявся муровані червоні склепіння. Позаду нас було чутно кроки ще когось. Це теж були мами зі своїми дітьми. Куди ми йдемо та до кого? Невже в гості до пана Сафрона? Майстра дерев’яних підсвічників на Трускавецькій. Його старенький батько Никифор моїй покійній прабабці Теклі робив трумну. Коли її опускали, я стояв закривши вуха й дивився на ту процесію спиною. Не бачу — не вірю. Не чую — не знаю. Далі Мати витягла з торбинки гасовий ліхтарик. Світло осяяло її втомлене і вже зморшкувате обличчя. Здавалося, що Її голова сама собі тіло. Оглянувся, побачив, що усі позаду нас теж з ліхтарями. Процесія? До кого? До чого? Неважливо?! Ми всі тупцювали в якусь пастку долі. Чулося тремтіння, мовчазне приречення. Чи щось буде? Якось непомітно увійшли до покійного залу. Матері кожному казали бути тихо, аби не… не розбудити їх: на стелі спокійно вовтузилися й лежали, хто-як, покійники. Напевне, ми під старим дрогобицьким кладовищем Тільтон. Он вона яка, опочивальня вічності! Запах такий, ніби в ніс запхали трухлявий пеньок після дощу. Йшли ми далі. Надибали інший коридор. Стелю і стіни виплітав виноград, плоди якого палали, як новорічні гірлянди. Руку вбік і зірвав ціле гроно світла. Тримав перед собою і видивлявся більше простору під ногами. Тут же помітив, що в Мами вже не було ніг. Вона це теж помітила, тому усміхаючись стиснули боляче мою руку. «Не дивись під ноги, а то впадеш!», - грізно прошепотіла. Усміхаючись, мовчав слухняно їй у відповідь. З Її очей пульсувала якась нова подоба. Чи це моя Мати? Деякий час не дивився на Неї. Головне, вона поруч. Тримає мене за руку.

Далі коридор перетинав інший коридор. Туди-сюди вешталися прості люди з візочками. Жінки, чоловіки колисали перед собою на колесах маленькі трумни. Що це? «Життя!». Шепоче відлуння.

Ми йшли далі. І чим далі ми йшли, то тим більше чулося якесь тремтіння, хвилювання. Було більше холоду, бруду. Болота. Зараз би пасувало не мати ніг і йти над болотом тулубом. Обернувся і… матері вже не було. Лише була материнська рука, яка досі міцно тримає й кудись квапливо розпорошується. По обличчю текли рівчаками сльози. За мить коридором чувся принишклий хор плачу. Ми вели наших матерів до вічності. Доходили до краю прірви, ставали на коліна та мовчали з молитвою на губах.

Тепер я майже сам. Йду тими вулицями, помічаю все більше безлюддя. Тиша лякає, наче тебе зумисно відгородили від решти світу. А далі новий світанок прокидається на вустах неба.

3.

Після цієї довгої червневої ночі з площі Ринок зникла міська ратуша. Її зникнення ніхто не помітив, окрім мене та водія трамваю пана Януша Янке, який традиційно записував написи з вуличних стін у свій виноградний блокнот-енциклопедію. Раптом ми відчули земний поштовх — вулиці повикривлювало, наче пластилін, але цього ніхто чомусь не бачив і не чув. За мить над нами здійнялася всемогутня чорна пляма. Вона крутиться навколо центру міста і її проламує стовп пекучого світла. При вході до ратуші на високому кріселку з кісток вже сидів пожирач - демон Ваар. У його безрукому волохатому чорному тілі проглядалися лише довгі тонкі ноги-ходулі та жовта зміїна паща, яка цілить в одну з бокових вулиць. Щось пильно вичікує звідти. З Рурського провулку на площу Аарона Вуцви стрімголов летить яскрава куля і безрукий демон ковтає її, облизує язиком залишки світла зі своєї шерсті. Й тут раптом з ним щось не те, він пручається і з його пащі вивільняється та куля, тікає у небесну вирву. Істота злиться, тріпотить ногами. Небо зачиняється. З навколишніх вулиць повиходили з чорними масками оголені люди. Їх біль - мовчанка! Усі ці люди зверненні прикритим обличчям до вежі ратуші, яка на своєму вершечку, наче маяк, крутить навколо промінь світла. Лунає курант і той промінь цілить по черзі у присутніх, розчиняє кожного. Але сотні масок продовжують висіти у повітрі. Небо знову прочиняється і маски вигоряють іскрами й лише одна залишається.

Залунала гучна сирена. Дрогобицьке небо прочинялося усе ширше світлом. У цей час з вулиці Маджяронської йшов похмурий бургомістр Дрогобицької ночі - пан Вільденбарт. За ним рівним потічком йшло міське військо, артилерія. Він негайно віддає наказ і гармати ціляться у горло розкритого неба:

— На нас напали! Вогонь! Вогонь! Вогонь!

Небо намагається себе зачинити, але спалахи його все збільшують, насичують вогнем.

— Ще раз, вогонь! Вогонь! Вогонь!

Небо збурилося у монотонну червону вирву, з якої на місто проллявся рясний теплий дощ із сотні тіл крилатих людей. Вони падають на зіржавілі дахи, розпинають себе на дорожніх стовпах, на вістрях безлічі хрестів. Однакові обличчя приречено моляться очима до небес, а далі - замовкають, пошепки пробачаючи усіх! Холодний потойбічний вітер одразу розпорошує їхні тіла; і вуаллю з того попелу покриває далекі вулиці Єрусалиму.

На сусідній вулиці йде молодий чоловік з величезним (у людський зріст) крейдяним хрестом зіпертим на ліве плече. Він ним за собою залишає широку білу лінію. Перед чоловіком чимчикує малий хлопчина: він щокілька кроків палицею постукує по землі і голосно прорікає:

— Пророк іде, пророк іде! Пророк іде!

— Пане Януше, що це він робить?

— Креслить кордон, аби припинити розростання Потойбіччя в інші міста, в інші світи.

— Та чи це допоможе? І чому він не йде за місто креслити той кордон?

— На жаль, не усе місто є під владою Потойбіччя. Деякі його частини воюють з ним, та — перемагають!

 А поміж стін, наповнених єгипетським піском, серед північного вітру в золотих клітках осінніх вулиць, засмаглі від нафтових ламп, інші люди натовпом схвильовано йдуть від Угорської — південної брами — до найдальшої міської околиці, де чулися уривчасті шепоти негоди. Болотисті поля, кумкання жаб, острови перестиглих розбухлих комишів. Місто провалювалося у затінки; люди йдуть вузенькими стежками, зникають у напівпрозорих марлях зі сну. На обрії, за екраном розпеченого повітря, виднівся рух якогось високого натовпу. Напівпрозорі вулиці розчиняються, а з боліт проростають муровані стіни небачених древніх фортець. Переді мною піднялася червона вежа з брамою. Вітер вповільнював свій крок, звук проріс у землю.

— Вони вже тут! — промовив занепокоєний пан Янке! — Не питай, що і як, але повторюй усе за мною. Ти — мій молодший вартовий!

Ми струнко стали з алебардами на плечах, були готові до зустрічі. Але кого? З брами повз мене пройшов рій небачених на нашому боці астральних істот: з тілом жирафи та з головою кобр. Вони пороззявляли свої величезні пащі, тріпотіли з них своїми чорними язиками, наче прапорами смерті. На щастя, істоти мали людські очі, які опускали свій холодний поважний погляд на мою скромну особу, яка тримає алебарду поцокуючи зубами.

Далі зі стометрової брами вийшов сірий двогорбий верблюд-титан. На кожному горбі він тримає диво - дерев'яний храм, що дуже був схожий на місцевий Святоюріївський та Воздвиженський.

— Що це він робить? Куди він несе наші святині?

— Місто живе. Воно ховає свої скарби від знищення у кишені нових світів. Йде війна. Ми приречені. - відповідає монах, що сидить під черевом звіра у кріслі-альтанці.

Далі з брами вибігають сотні чорних вовків. За ними женуться десятки кентаврів з луками та стрілами, дехто з них сурмить у ріг. За ними вилітають тисячі сполоханих круків, виповзають сотнями стрічки-змії, яких на своїх спинах несуть мурахи. Виходять і жуки-скарабеї, які котять перед собою яйця-писанки з пророцтвами та заповітами. А за ними цілий ряд безіменних та небачених мені досі істот. Від страху та враження серце завмирає ще дужче. Далі йшла ще одна несподіванка - вийшла маленька принцеса зі зав'язаними очима, з її спини йшов дуже довгий плащ, що стелився червоним килимом по землі. На тому плащі їхали один за одним десятки домовин з невідомими героями нашого часу.

Моя варта закінчилася і вулиці відновлювали свій переможний шлях, ріками впадали в запорошене сонячним промінням місто. За хвильку все повернулося на свої місця, а я далі чомусь стояв закам’яніло з алебардою до першої вечірньої зорі.

4.

Еріх Форенц, занурений у пітьму дрогобицької ночі, ходив зиґзаґом по забутих вулицях часів князя Отрокта. Кожні сто метрів на стінах висів запалений ліхтар, у якому жив вогняний рій сонячних мух, а поруч жодної душі, ні вітру, жодного вікна з увімкненим світлом, навіть не було чути тукотіння власного серця, жодного подиху. Це був якийсь темний вакуум. Десь там — у далечині середмістя, вбік Завіжжя — почулися проблиски музики Аґнеси фон Аґерен — давно покійної скрипальки з вулиці Гончарської, про яку мені колись у школі розповідали вчителі, її музика досить часто лунала в моїй вітальні.

На куті вілли Невядомського стояв він — пан Янке з ліхтарем і тримав за руку мого брата. Він крокував до Краківської брами на вулиці Жупній. Відчинив її ключем і зникав, лишаючи за собою іскри струму.

Еріх підійшов ближче. Пан Януш Янке виднівся вже в іншій частині вулиці. І далі він зникав на вулиці Панській за дверима вілли Крістофера Медхера.

Це був один із тих дрогобицьких невідомих будинків, котрі відгородженні від усіх таємницею, з красивим дерев'яним порталом та дверима кольору затертого неба. Кожен раз мої очі зупиняли свій захопливий погляд. Цікаво, а що там за ними? Одного дня я таки наважився зазирнути туди. На моє щастя двері були відчинені. За ними був напівтемний коридор устелений килимом з червоних троянд. У його кінці - маленький круглий триногий столик, а на ньому кришталева ваза, в якій був незвичайний букет: замість квітів чорні воронячі голови, а замість листків на стеблі - пір'я. З порогу зробив один крок: 

— Він прийшов, він прийшов! Він знайшовсь! - голосно заґелґотали в унісон воронячі голови. Двері зачинилися. Трояндові пелюстки здійнялися у шторм. Й мене болісно закрутило, винесло кудись. І знову вона - моя улюблена вулиця та її 113 каштанів, кілька мертвих акацій, два жовті з білими пащами лев'ячі маскарони, і широка ріка з чорних та сірих кнопок бруківки, наступаючи на які, наче по клавіатурі - ти приводиш у рух чийсь урбаністичний механізм та програму. Далі йшов стежкою по стінах, ледь торкаючись рукою запорошених хідників, а над вулицею щось невпинно здіймає потоки вітру.

Над містом йшли стометрові темнокоричневі вовки-аґари, які ходили беззвучно напівпрозорими кінцівками, котрі розчиняються знизу при зустрічі з будинками та людьми; їхні очі червоними ліхтариками палахкотіли і були маяками для дережаблів у нічному небі; а язики рожевими ганчірками очищали зірки від кіптяви дрогобицьких димарів. Я продовжував йти по Геренґассе. Цю вулицю все більше поїдала хронічна темрява, лише на її середині було два ліхтарі. Там, на ліхтарних стовпах, сиділи у коричневих ірландських ґабіках, обпершись на виступи-педальки, кремезні молоді близнюки: вони тримали у руках вудочки, з кінця яких звисав невеликий ліхтар.

— Доброго вечора, чи ви не бачили малого хлопчину? Агов!

А їм хоть би що - в носі пчих не гуляє. Запитую голосніше...

— Брате, ти щось чув, хто там?

— Брате, хіба я знаю!?

— Скажи йому, най стулить пельку, а то отримає копняка!

— Агов!

— Хочеш дістати підсрачника? Ану тихо будь, а то порозганяєш наших мух та комарів! 

— Для чого вони вам?

— А ти хіба не знаєш? Я ловлю мух для мухового супу, а брат ловить комарів на комариний чай. Капуєш?

— Фе-е-е, ловили б рибу!

— Що ти там пищав, а то ми тебе добре не розчули?

— Хлопця не бачили?

— Був один такий, бачили.

— Коли, де пішов?

— Він пішов вбік хорсових полів!

Я хутко чимчикую туди, але вулиці звужуються настільки, що утворюють собою вузький прохід хіба що для руки, інші - заростали, не лишаючи по собі жодних шрамів, швів та згадку на своє продовження. Поруч була освітлена каганцями зупинка, де я вже стояв зі злим бурчанням у животі. Нашого клятого трамвая все не було, від очікування нервово тупотів ногою, а повз нас час від часу проходили зарядники (серед них я знав лише одного - Джабраїла). Я чув по місцевому радіо, що їх нещодавно придбали для міста: вершечки їх розгорнутих ангельських крил кріпилися до паралельних електричних проводів, вони неквапливо рухалися містом і наповнювали ці дроти божественною енергією... Поруч мене стоїть з відрами якась жінка середніх літ і - більше нікого.

Нарешті прибув наш трамвай: монорейковий електричний човен, який рухається по лінії погляду водія-човняра. Періодично в цю лінію влучає блискавка, що пришвидшує рух нашого транспорту. Коли ж ми здійнялися достатньо високо, жінка стала зачерпувати своїми відрами хмари, які засипала у портативну механічну дробилку, що перетворювала їх в уламки кришталю.

— Що це ви робите?

— Я, фермер, збираю насіння. Тут мені вистачить аби висадити озерні плантації неподалік хорсових полів. Минулого року такі чисті озера у нас виросли, що туристи приїздили з усіх усюди! І не кожна хмара, до речі, підійде для насіння! А ця - самий раз.

— Це у вас сімейний бізнес?

— На жаль, ні! Мій чоловік вирощує для Потойбіччя світло. Ось, ті усі ліхтарі, що гірляндами видно під нами вздовж доріг - його робота. А син працює жупником на Дрогобицькій хмарівні, виварює хмари, а донька працює пастухом і переганяє ті хмари своїм уродженим святим подихом бога-Вааха до пустель.

— Хіба не легше засіяти там озера?

— Щоб озера росли, їх треба підливати! А як тут без хмар?

— А ви щось чули про дітей на хорсових полях?

— Під час метеоритних дощів мій чоловік їх збирає у полі!

— І що він з ними робить?

— Виховує, а далі вони працюють від шести років у поті чола на його плантаціях, освітлюють собою маленькі паростки ліхтариків. Світло і вода, бізнес важкий, але дуже прибутковий. Знаєте, дивлюся на вас, ви дуже схожі на мого покійного батька Екванторфа! У нього, як і у вас, був такий самий теракотовий піджак, який накоїв багато лиха. Згідно із заповіту, батьків піджак мав висіти лише у вертикальному положенні: на окремому вішаку в окремій шафі. Якось я наводила порядки у хаті й кинула той піджак на ліжко, забулася й пішла собі на роботу. А далі, знаєте, що було далі? Повертаюся, а частина нашого міста під водою: виднілися лише маківки дерев, гострі дахища будинків, церкви, синагоги та мінарет Авахо. А знаєте, що стало причиною тієї вселенської повені? Піджак! Коли пожежні стражі червоним порохом стали висушувати вулиці, то ми, нарешті, увійшли до нашого будинку і побачили, що з кишені батькового піджака йшла швидким струменем вода. У вертикальному положенні усе припинилося. Ніхто досі не знає, які світи сховані ще в інших кишенях. І я, правду кажучи, не хочу цього знати. Від того часу я захопилася водою і стала гідрологом. Кілька років тому, я дещо для себе грандіозне відкрила, про це ще ніхто не знає, ви — будете першим. Найдивнішим є те, що Потойбіччя поширюється на ту частину міста, яка тоді опинилася під водою. А ось на іншу частину зі старим цвинтарем — ні!

Далі нашу розмову перериває спів водія-човняра:

О, мій Дрогобич! Вітчизно моя!

Чи зумію тя вберегти в собі?

В чужім краю поміж людьми,

В чужім раю поміж звірьми?

О, мій Дрогобич! Вітчизно моя!

Мої світа, твої світи!

 

Мій живіт все більше бурчав й пані поглянула на мене своїм материнським поглядом:

— Може, прошу пана, ви до мене у гості підете, я тут мешкаю неподалік! По вас бачу, ви дуже голодний, від того мені аж серце крається!

Від такої пропозиції я не міг відмовитися, бо, дійсно, хотів їсти так, що свої губи до крові прикушував.

Ми прийшли до невеличкого будиночка з дерев'яними колонами.

У вітальні на чільному місці під чорною вуаллю висіло зображення древнього бога-ворона Мокшари, архітектора Потойбіччя (краєм вуха я чув, що йому понад дві тисячі років, він був звичайним птахом й своє безсмертя отримав випадково: давним-давно, далеко звідси, він уночі сів на хрест Пророка і почув його останні слова, які дали йому безсмертя і не тільки); була тут і Маруна, яку зображають спиною до людей (бо ніхто не знає, яка вона насправді, адже до кожного приходить з обличчям його матері), у білій сукні з чорним пояском; були тут і закарбовані повітряні скани - фотографії "риболовів", які разом тримали свій улов: комара завбільшки з долоню.

— А це мої дорогоцінні, кохані племінники: Аракуме Курдзава та Ахвер Зозенфар.

— Ми вже знайомі! - раптове за моєю спиною вони хором відповіли.

— Ну що, вам чай з лимоном? Сідаймо до столу.

— Цікаво, а буває щось з павуків?

— Звичайно, смачна-пресмачна павуча мачанка до картоплі.

Мені було огидно не лише на те дивитися, а й уявляти, але це був лише початок.

— О, ви дещо маєте побачити! Йдіть до сусідньої кімнати, а я невдовзі підійду!

Якось було ніяково йти чужим будинком, який нагадував відбиток вілли Яроша; увійшов до вітражної зали, де сиділо кілька жінок, які жодним чином не подали вигляду, що я гість, тому, сів і чекаю, солодко позіхаю, але їхня розмова обходила мене стороною. Для них мене нема! Невже я тут небажаний гість? Далі вони одночасно зупинилися, машинально встали із-за столу, пороззявляли широко роти. З них визирали згустки чорної мокрої шерсті. На цьому акорді прийшла господиня дому.

 — Не лякайся! Це народжуються Дрогобицькі котари!

— Хто?

— Це такі невеличкі створіння, які народжуються з останнього подиху відьми. Котарів у нашому світі майже не залишилося, бо існує заборона на них. Тому під час страт, або природньої смерті місцевим відьмам запечатують рота. Прийшлося знайти та заманити кількох, а далі отруїти їх. Я не можу дозволити котарам зникнути. 

З ротів присутніх показалися маленькі лапки, воронячі крильця, які розтулили під собою котячу голову з ріжками. Вони одночасно заклекотали та попадали на стіл, кволо, не розплющуючи очей, піднімалися, опиралися на мавпячий хвіст.

— Хіба вони не чудові? Ось, бери собі одного!

Німо дивився на мокрий клубок у своїх руках, який тремтів і зі своєї пащі показував зміїного язика.

— Але... але... що вони їдять? Для чого він мені?

— Він кілька днів, після народження, не буде нічого їсти, а далі сам полюватиме. Їсть, зазвичай: воронів, їжаків, метеликів та мух. Знай, котари дуже кмітливі й вони єдині вірні створіння та охоронці-провідники у Потойбіччі.

***

Дрогобич мов сон. Ти в нього проламуєшся, хапаєшся за крихти сирої землі, зникаєш у надрах темної води осіннього холоду. Крокуєш його лабіринтами забуваючи про час.

Мені було сім років. Ми з матір'ю йшли темними вулицями на схід міста, де були цілі ліси сірих житлових коробок. Неподалік гуркотів залізничний вокзал пропахлий нафтою... Під'їзд. Старенький пан Микола Григорович відчинив нам двері й запах солодощів розбудив мене від сну. 9 вечора. Нас провели у помаранчеву кімнату, де сиділа старенька пані в інвалідному візку. Вона мала довге хвилясте волосся, яке тягнулося кінчиками до підлоги. Її застигле обличчя у півоберта звернене до вікна. Біла сукня... і запах... сильний запах немитого старечого тіла... Щось знайоме!? Згадав прабабцю Констанцу, яка сумирно лежала у білій постелі; вона проламувалася під нею, неначе труна, вгиналася ямою. Біля її ліжка я часто бавився солдатиками, а вона маленькою головою завше дивилася у мій бік, її глибокі очі, втягненні у череп, були, водночас, і усміхнені та тавровані смутком. Якось вона протягнула до мене свою тоненьку праву руку, яку обліпили зміями випуклі вени. Я сахався того, бо думав, що в її руках живуть і справді оті змії, які продовжуються її довгими пальцями з довгими нігтями. Відходив у кут та гіпнотично дивився як її рука опускається. Після того наступний спогад: велике поле з вертикальними маленькими кам'яними дверима, де кожна має свій напис. Думалося, що кожна веде до когось. Поруч люди в чорному зібралися навколо великої ями. Я обернувся, заплющив очі, закрив вуха: не бачу - не вірю, не чую - не знаю.

— Знайомтесь, це моя дружина - Євгенія. - пробурмотів баритоном пан Микола, — На жаль, інсульт зробив своє - зробив з неї каліку. Ось так беззвучно вона сидить цілими днями й ні пари з вуст. Очі ледь шевелить. Ходімо вже. Пляцки стигнуть. Любиш пляцки?

Нас провели до кухні, де ми чекали на ще одного гостя. Я чемно сидів обличчям до дверей, котрі вели у пащу коридору. Наминав великі шматки, запивав чаєм і... із-за кута того напівтемного коридору показалася рука. Після неї виринала маківка голови та ширма русявого волосся. Пані встромила свій погляд у мене, наче ножем. У горлі пересохло і кров застигла.

— Мамо, там та цьоця!

— Де? - вони обидвоє одночасно спрямували свій погляд у коридор.

— Це тобі примарилося. Не вигадуй. Та цьоця не може встати. Вона дуже хвора.

Пані, котра подарувала мені цього маленького котара, дуже схожа на неї.

5.

Наше місто, а, особливо, дільниця Левінцер-Ойне, де я мешкаю, має свої особливі традиції; дивні релікти вчорашніх днів. Є традиція з бамбетлями: коли хтось помирав, то його в останню ніч перед захороненням клали в той бамбетль. Тоді кілька членів сім'ї сідали на нього і розповідали один одному якісь історії з життя покійника. Це могли бути різні речі - і добрі, і злі. Коли ж упокоївся - а говорили на те завше "заснув в долонях Бога" - мій дідусь, то я заліз під бамбетль, слухав розповіді, як казку на ніч. Хронограф споминів. Добре, що навколо нас є люди, в яких ми залишаємо свій відбиток. Не знаю, чи будуть пам'ятати мене, адже не надто навколо мене є людей, більше безлюддя, самотності, яка є моєю затишною скромністю. Дивно то все! Жиємо і йдемо, ніби випадково прийшли. До сих пір важко те втямити. Виобразити собі усю ту барвисту палітру життя, де панують різні відмітки, а напрямок лише вперед - до кінця. А там що? Чи є Бог? Лежиш собі та слухаєш про покійника, пускаєш скромні сльози та засинаєш на холодній підлозі. Сниться чуже життя, а де моє? Годинник зранку задзеленчав. Новий день. Зима.  Дідусь під землею, а ти над нею. Лягаєш, прислухуєшся до бурчання. А може він не помер? Ану чи вчую подих? Тихо. Чомусь так тихо. Дерев'яний хрест, табличка з нержавійки. Поруч тече гірська ріка. Вертаюся додому та стою на місці. Лягаю в бамбетль і вслухаюсь в розмову сім'ї. Так хочеться почути щось про себе. А розмови лише про дурні буряки та помідори. Не цікаво. Цікаво інше - а хто оратиме замерзлу землю? Хто сіятиме пісок, коли прийде весна?

Коли мені ставало кепсько на душі, я йшов на могилу дідуся. Встромляв у землю топірець і повертав його проти годинникової стрілки. Земля розходилася і хворобливий сонний дідусь на ліжку виповзав із неї. Він щось, як завжди, занотовував!

Я сідав біля нього і до ранку розповідав йому увесь свій біль. Але він мене не чув, я був для нього якоюсь примарою. 

6.

Усі дивляться у вікна і вікна дивляться на всіх! Дощ. Люди розбігаються, тупотять по асфальту, по бруку, звук від того розноситься по щілинах, у яких існують цілі фонетичні колекції, які прокручує вітер на ніч. Людей майже нема, але їх присутність зберігають старі стіни. Й чим більше вони мають десятиліть, то тим більше глибина їх фонетичного подиху у себе. Прикладеш вухо - чуєш відбитки минулого, дивишся у вікна - бачиш проміжки забутих днів. Відвертаєшся - і за спиною відречення реальності проникає по той бік, випрошує ще часу, розцятковує його у широкі смуги, та у заокруглені вертикалі дерев.

Двері у моїй кімнаті на стелі, нові вікна заставлені картинами із зображенням старих вікон, біля хати на прив’язі щурі та черепахи, в димарях ростуть дерева, які опускають своє коріння у каміни… одна іскра й вони палають, і чим більше палають, то тим більше розростаються, дихають вогнем, перетворюють його на червоний попіл, який додають до зупи замість гострого перцю місцеві кав'ярні. Ним навіть засівають чужі ліси, які від того попелу багряніють у вогняні плантації, знищують міста, висушують ріки…

Щоранку вдосвіта пані Лютиція традиційно, як і її предки, виходила з вілли Крістофера Медхера та вивішувала за містом на перекладені, що на Вигоді, свій старий килим. Вибивала качалкою з нього такі порохи, що мати рідна. Той порох йшов на ціле наше місто густим туманом, окуповував його. У ньому губилися люди, зникали цілі вулиці, ховалися цілі світи, котрі сягали віддалених країв Потойбіччя. Деколи й у прочиненні вікна заповзав той туман і викрадав, бува, чиїсь речі. Навіть, був випадок, коли одного разу туман викрав дитину з колиски, яку знайшли між соняшників на іншому краю міста за кілька кілометрів, а в одного пана викрав увесь гардероб із шафи. Одяг знайшли порозкиданим аж у саду пані Віктинії. Усе було акуратно на гіллях розвішано, а шкарпетки листям тріпотіли на електричних проводах коло залізниці. Бувало, що туман викрадав і деякі частини тіла. Наприклад, так я позбувся мізинця на лівій руці. А в мого брата, як виявилося, цей туман викрав - саму смерть. Єдиним місцем, куди туман не міг простягнутися, це поверхня місцевих рік, та місць під якими течуть ті ріки. Часто у місті утворювалися довгі тунелі, якими курсували ранкові автоколісники та кінні екіпажі місцевої нафтової аристократії, фармацевти. Існувала у місті й одна трамвайна лінія з маршрутом №9. Саме там я знайшов свого брата, який, на подив усім, заявив, що пан Януш, це його батько і він тепер хоче жити лише з ним, бо про нього усі забули. Біля водійського крісла він згинав кольоровий папір і витворяв чудернацькі оригамі; їх він дарував кожному пасажиру.

— А де ти був? Чому втік з дому?

— Я хотів побачити хорсові поля, зірки, які падають і стають людьми, міста, які сплять, бібліотеки, які зберігають таємниці, людей, яких нема, бо у них - нема людей. Ти мені не дозволяв це бачити. А далі кімнатного вікна мої очі ніколи не ходили! А тепер дивися, що я вмію - на, це тобі, журавель! А знаєш, що ми з паном Янушем зробили найголовніше? Ми звільнили сотні дітей від рабства на ліхтарних плантаціях. Тепер вони вільні, ти собі уявляєш? Вони - вільні!

—  Щодо міста, затямте собі, великі міста крадуть душу!

Сердито пробурмотів пан Януш, справляючи на собі непрасоване збурене шмаття, яке було аліґансько виталіпкане в дрогобицькім болотіску тоненькими потічками знизу; він глянув своїм косим оком на мою валізу та зневажливо покрутив головою.

— Ви кудись тікаєте?

— Я, прошу пана, хочу побачити, що там є за нами?

— Нічого доброго, запевняю Вас, малий підтвердить: вода гидка та надто прісна, ковбаси, наче роблені із щурів, пиво холодне та кисле, без крахелю, вулиці широкі, будинки високі, що не дай Боже, впадуть вам на довбешку; - й на тих словах він перехрестився і трамвай зрушив з місця, - А куди пан зібрався, до якого міста?

— Спершу до Стрия, а потім до Львова.

— Воно вам треба? Боже збав той Львів. Тьху на нього! То місто бере чарівністю, все там таке ладнезне і файне, що любов до нього сама по собі тече у ваших венах. Я вже не раз галицьким бурґомістрам казав, що треба носити якийсь оберіг від того Львова, а то закохуєшся і на тому все - пропав! Коли збираюся туди їхати, то зачерпую з криниці у пляшечку нашу солянку й ті львівські чари, як рукою зносить. Я вам кажу, то від нечистого!

— Не проповідуйте дурниць!

— Які дурниці? О, де то я заїхав? - водій спателичено зняв свій капелюх, під яким ховав зіскубане пір'я замість волосся. – Ох, зараза, випадково з'їхав з річкового тунелю в туман. Тут, будемо мати довгу зупинку поки сонце не встане.

— Але ж я не встигну поїхати!

— Ризикувати їхати далі, то те саме, що пірнути під лід! А шукати нас ніхто не  буде. Капуєш? А коли зійде сонце, то трамвай не зрушить з місця аж до вечора, адже, як усім відомо, він на місячних батареях.

— Що ж тоді ви мені скажете робити?

— Ми не далеко від’їхали. Вертайся до хати.

— Ех, нині мав бути Львів, а буде?

— Нині тут, завтра - там.

— Ви не розумієте, мені надіслали важливу посилку.

— Що то за таке важливе, що ти зажурився?

— Ох, пане Януше, мені прислали порох для килима пані Лютиції. Це остання порція.

— Нічого собі, не знав, що наш туман не цілком наш. Це скандал!

— Уявіть, а що буде, коли не буде туману?

— Я, нарешті побачу куди їду!

— Але ж ви маєте річковий коридор.

— Тьху, що я там маю!? Головне, аби туман зник з мого життя.

— Пані Лютиція казала, що туман оберігає нас.

— Від чого?

— Від світу.

— Брехня.

— А ще казала, що з туманом зникнуть і деякі частини міста: вулиці, вікна, двері, люди, речі, навіть, можливо, трамвай, та, головне -- мій брат.

— Чого ти то зразу не сказав? Без трамваю, то сонне місто приречене на морок ранкової тиші. Дзень-дзелень, їдемо…

Я їхав і думав про свого батька, який, як розповідали, пішов на північ міста і загубився в одному з провулків, а далі прийшов туман і загубив його в собі. Після нього залишилися тіко капці прибиті цвяхами до бруківки -- пам’ятник зникненню. Кожен раз хотілося відшукати той пам’ятник, знайти втрачену присутність...

Дорога йшла від Шашкевича до Трускавецької, від Трускавецької до Самбірської, від Самбірської до Трускавецької, від Трускавецької до італійського кварталу, а звідти манівцями попри болота аж до залізничного вокзалу на перший потяг до Львова.

7.

На Дрогобицькому старому цвинтарі після півночі перед каплицею Нагліків зібралися мертві діти, їх душі. За цей час, поки їх батьки живуть, цих дітей глядіє нянька мертвих -- Маруна. Нині вона зібрала своїх дітей коло каплиці, де усі усілися майже колом. Маруна сиділа перед ними на сходах між синьо сірих скульптур, тримала у руці старий гасовий ліхтар, який кидав ковток світла на кожного.

— Діти, кожної неділі я вирішила запровадити традицію - розповідь казок. Чи вам це буде цікаво?

— А хто їх буде розповідати?

— Ви. Ось, ліхтар. Коли прийде світанок, він погасне. Той, хто його матиме - буде говорити.

— Пані Маруно, а хто буде першим розповідати казку?

— А хто хоче бути першим?, - діти як один замовчали, засоромлено поопускали очі. - Ну? Ви що, боїтеся?

— Так, а якщо за нами хтось дивиться?

— Хто наважиться прийти сюди так пізно?

— Живі люди!

— Ви боїтеся живих?

— Так! ...О, ви чули? - діти затаїли свій мертвий подих. - Тут хтось є! - із-за кущів вибігла руденька маленька собачка по кличці Джулька, яка мешкає біля хоральної синагоги. Діти наполохалися.

— Тихо, тихо! Погляньте, вона дуже приязна

— Вона нас бачить?

— Так!

— Пані Маруно, а то правда, що від подиху живого можна замерзнути?

— Ні! Не правда!

— А то правда, що люди народжуються зі смерті?

— Це як на те подивитися, але досить філософії. Хто розповідатиме казку першим? - діти подивилися один на одного.

— Нехай розповідає Мартин, він найдовше серед нас жив у світі живих. Кажуть, його поховали з книгою казок. Нехай він розповідає першим.

— Дурню, то не була книга казок, то була Біблія. Нехай розповість Анна, вона єдина серед нас, якій на ніч розповідали казки.

— Але... так. Мені розповідали, але я не пам'ятаю чим закінчувалася кожна з тих казок. До того часу я вже солодко спала.

І так діти довго вирішували кому розповідати першим. Ніхто не наважувався.

— Ох-ох-ох-ох! Діти, діти, де мені вас подіти? Добре, прийдеться мені розповісти вам казку першою. Готові?

Очі дітей заблищали зірками.

— Коли діти визирають після півночі у вікно, то вони можуть на вулиці побачити дуже дивного пана Яха, який немає обличчя. Деколи він вночі ходить-бродить по дрогобицьких вулицях, зазирає у чужі вікна і чекає. Чекає дитячого погляду. Й хто лиш його побачить, то пан Ях одразу краде його обличчя та робить різні бешкети: б'є вікна та руйнує пташині гнізда. До ранку крадене обличчя зникає, але не зникають погані справи зроблені ним. У цих злодіяннях завжди несправедливо звинувачують дитину, якій дають суворе покарання.

Одного разу Руд Уїнкенфель виглянув у вікно. Там він побачив маленьку істоту, яка зазирала у чиїсь вікна, стрибала від одного до іншого. Це був той пан Ях. Хлопець занімів, налякався і взяв перше ліпше, що було у нього під рукою - мамине люстерко. Він поставив його перед собою і Ях украв своє "обличчя". А коли прийшов ранок, то Ях зі своїм обличчям зник і вже більше ніхто, і ніколи його не бачив на наших вулицях. Так Руд врятував місто. Що цікаво, то рятівне дзеркальце кудись згодом теж зникло. Розповідають, що воно стало чарівним: той, хто подивиться в нього і промовить ім'я, зможе отримати обличчя тієї людини, ім'я якої було озвучене. А знаєте що тут найдивніше?

— Що?

І на тому ліхтар погас.

— Діти, ви чуєте, хтось тут є?

— Доброго ранку, я перепрошую. Мені сказали, що я зможу вас тут знайти.

— Цікаво, хто це сказав, ця інформація конфіндеційна?

— Джулька розповіла моєму котару, а він - мені.

— Ну що це за місто таке, де, навіть, тварини не вміють тримати таємниці? Що ти хочеш?

— Я до вас маю прохання! Ось, це мій молодший брат. А ви, як я знаю - нянька мертвих.

— А також ненародженихІ?

— Колись він мав астму, став задихатися і вже майже помирав, і тоді в нього наш туман вкрав його смерть; тепер він - і ні мертвий, і ні живий. Я за нього хвилююся, я не знаю що робити!

— Хто тобі це сказав? Не вигадуй! Твій брат вже давно мертвий. І мені котари нашептали, що і не брат він тобі. Зізнайся!

— В чому зізнатися?

— Що ти після поховання свого дідуся прийшов за кілька днів на могилу і знайшов там дитину, яку я не встигнула забрати.

— Так, це правда!

— Ні, на жаль, це не вся правда! А правда в тому, що ти, насправді, ходив на свою власну могилу і ти забрав звідти - себе, викрав від своєї смерті та сховав у цьому Потойбіччі, сховав себе, навіть, від своєї пам'яті, а тепер прийшов до мене. Нарешті, показався! Але ти знаєш, знаєш, що тобі вже час! І чорна маска на твоєму обличчі, не просто так! 

Еріх поволі розчинявся і за якусь мить - зник, а Маруна, щаслива зі сльозами на очах, тримала й колихала немовля:

 — Мій, мертвий янголе, як же довго я тебе шукала! Як же довго я чекала! Люлі, люлі, люлі-лю, я тебе...

Світанок швидко пробирався крізь гущу дерев. Кидав на них своє благословенне проміння. Вони зникали. Ставало порожньо. Тихо.

І лише на землі лежить його теракотовий піджак, звідки лунає шум води.